Олександр Коротко
СИНА
Тиша скорочує відстань. Ми знаходимо один одного. Пташки співають не лише у моєму, а й у твоєму саду. Колись у нас був один сад на двох. Тепер ми забагатіли. У кожного свій сад. Верхівки моїх дерев упираються в небо, а твої – корінням пронизують його.
Що змінилося довкола? Нічого. Люди завжди десь перебувають, ти і в дитинстві часто від’їздив, а ми сумували і чекали. Тепер не чекаємо. Раніше ображалися, зараз – ні. Хочеться сказати «пам’ятаєш», але не скажу.
Спомини роблять нас ще більш самотніми. Ми стаємо схожими на дерева взимку. Я дивлюся на їхню оголену плоть, соромливо відвертаю голову і не знаю, куди податися, що робити з цією хмарою на ім’я душа.
Моя пам’ять стоїть у тебе за спиною, ти смажиш на розпеченій пательні насіння, поливаєш його соняшниковою олією, посипаєш сіллю і столовою ложкою акуратно, без поспіху перемішуєш. Я підходжу ближче, ти відчуваєш моє дихання і кажеш, наче й не було нічого: «Сина, зараз досмажу, вони трохи прохолонуть – і ми підемо на футбол. Час ще є».
Так, час, на відміну від нас, завжди є. Вже не лише ти постарів. «Не варто про це». – «Так, твоя правда, не варто».
У кожного своє заперечення того, що відбувається. Твоє – у теперішньому, моє – у минулому. Події, як дощові краплі, не встигнувши з’явитися, зникають, розчиняються у нашій свідомості, і серцебиття тримає нас на плаву, і ми, наче гусячі поплавки, лишаємо круги на воді життя.
Тату, коли ти не будеш зі мною на землі, я буду з тобою на небі.
Переклад на українську Юлії Дворецької
