Лунатизм як спосіб власного самозбереження

Андрій Бітов, російський письменник, Москва, 2005 рік, передмова до книги «Місячний хлопчик» (проза)

Андрій Бітов
Письменник завжди пише про минуле, навіть якщо це минуле промайнулої секунди. Проте «Місячний хлопчик» опинився віч-на-віч з часом. Відобразити миттєвість того, що відбувається на аркуші паперу, неймовірно важко, майже неможливо. Чи ставив перед собою таке завдання автор? Скоріш за все ні. Олександр Коротко в «Місячному хлопчикові» взагалі нехтує багатьма умовностями щодо літературних прийомів і правил.
Почну із жанру.
Спочатку я вирішив назвати прочитане повістю, потім закралася підозра, що це роман. Не те й не інше. Роман і повість одночасно? Жанр видається мені якимось трансформером, що набуває необхідних обрисів з рухом сюжету, розвитком конфлікту — зсередини. Саме так відбувається у житті. Але художня реальність в «Місячному хлопчикові» значно вище реальності матеріальної.
Трансформер дає змогу автору та його літературному вимислу, місячному хлопчикові, який висить над прірвою сну і чекає рятівного пробудження, рухатися від початку до кінця, не зачепивши живих, несплячих.
Безсумнівно, проза належить поетові. «Я відкрила очі. Величезна безстатева істота на ім’я Ранок ходила за мною по п’ятах і скиглила », — ці рядки, та й сама назва, тому підтвердження. Тільки поет з його точковим, прицільним баченням у змозі розібратися із самотніми душами учасників цієї драматичної історії, серед яких журналісти, бізнесмени і, ймовірно, політики.
Як здійснюється задум? Через короткі склеєні прошарки поетичних картин, кожна — психологічний стан відрізка часу, вираженого відчуттями себе в ньому. Час тече між каменів нібито пустих діалогів, і ось все приходить до кінця: смерть — життя, смерть — життя... Схоплена вісь одного із ґрунтовних процесів — становлення жіночого характеру в екстремальній і одночасно в’язкій ситуації проживання і виживання в оточенні акул чи, скоріше, середніх рибок бізнесу, досить нудного, небезпечного і майже зневаженого і самим автором, і героїнею зайняття. До речі, чоловіча проза від імені жінки — вельми рідкісне у сучасній літературі явище і, слід зазначити, цікаве для читача.
Спокуса — ось що відчуває людина зараз, спокуса славою, грошима, владою. Це те, через що пройшли герої американських романів часів становлення капіталізму дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть. Вийти із гри чистим? На жаль, це вдається небагатьом. Смерть наздоганяє тих, хто все-таки знехтував притчу про Йосипа і його братів. Головний герой ставить на любов, вірніше, на кохану, не знаючи, що вона поставила на те саме, але без ухиляння від непорушних істин. Інакше... Інакше це призводить до «професії обраних і привілейованих — до професії самотності». Як тонко підмічено...

Професія самотності — це те, з чого починається роман — з життя одних, і те, чим він закінчується — смертю інших. Слова ще не прийшли, а самотність вже підкочує клубком до горла, і спробуй тут не заговорити. І ось коли слова сказано, вимовлено в голос, так, що за це цілком можуть і вбити, приходить розплата — та, що розчаровує, розслаблює, що розкидає, але томлива й солодка, тому що рятівна — «позови відкликано, ваше чесне ім’я відновлено...» «Що може бути нудніше чесного імені!» — вигукне гравець в рулетку або в покер... А він уже чекав на сатисфакцію, пушкінську дуель, вже майже побував там, у безсмерті. Але «це був не сон, це була смерть, подібна до тієї, що у Малевича у квадраті. Смерть, яка живе недовго. Вона прокинулася, взяла мене за комір і виштовхнула на вулицю».
Слід зазначити, що проза Коротка хороша і в словах, і в цілих фразах, довге дихання ще не зовсім пробилося, воно тільки живе в сюжеті, у позакадровому сенсі, і все ж річ вийшла, лунатизм пройшов по краю даху і не впав у двір. Безстатеві люди в кінці здобули свої обриси і заговорили мовою справжніх героїв, префікс «сюр» відпав, і дійсність проговорилася — вона хотіла експерименту над людиною.
Але врятував саме сюр, оскільки якщо дійсність сприймати всерйоз, то місячний хлопчик незмінно гине в дні місячного тяжіння. Він розчинений у тексті, бродить із закритими очима, він сновида-час, що балансує на межі то замовних матеріалів, то замовних убивств, то замовних подарунків у вигляді постів заступника редактора або без десяти ста відсотків акцій.
Божевілля часу передається у Коротка трансцедентально, а розум і свідомість приходять тільки через зусилля над самим собою — слід розірвати сон, щоб по-справжньому прокинутися. Прокинутися і встати перед обличчям прокуратора — перед головним редактором, який уособлює руйнівну і одночасно креативну силу. І все-таки страшно, коли все залежить не від тебе. Тебе правлять, дають чуже прізвище, приносять і відбирають гроші, місце й становище, і тільки місячний сон рятує настільки, що навіть смерть близької людини не жахає. І що ж ми за людство таке? Божевіллю хоробрих співаємо ми пісню і гинемо від того, що нам змінили прізвище або в тексті прибрали всього лише один абзац.
Насправді бізнесмени із «Місячного хлопчика», люди перехідного періоду, хочуть спати, любити, інтригувати, зрештою, просто вмирати, тому що всі вони вийшли із сонного царства соціалізму, де їм було зручно, а тут треба в результаті довгих мук, розборок, тертя, ділових зустрічей та «стрілок» продавати свій бізнес, тому що кістка не та, тендітна, із хромом застою, зі скрипом гоголівських мостин старосвітських поміщиків, Штольц і Обломов на одному дивані.
Гроші присутні в повісті як якась самодостатня сила, вони — повітря тих, хто успішний у справах, поважний, інтелектуальний, їх не помічаєш, коли вони є. Але ті, у кого їх немає, у підсвідомості тільки й носять їх тишу і невибагливість. І ось тобі їх пропонують. І начебто так має і бути, тому що гідність приносить гроші за довготерпіння і за те, що ти робиш від свого таланту, а не через зусилля комерції і непосильної праці. Інтелігенція не здатна, та й не повинна грати за правилами тих, хто використовує її, хто хоче приватизувати її думки, почуття, талант зрештою, — у такому разі вона завжди програє, бо їй змінюють без відома домашні телефони, залишають без роботи, оголошують банкрутом. Як тільки вона повертається у свою соціальну нішу і займається своєю справою, все одразу ж стає на місце. Гідність і гордість — це те, чим ми живі у всі часи. Успішний у брудній комерції інтелігент підозрілий. Насправді або він ніякий не інтелігент, або ж комерсант поганого штибу розправився з ним у першій же сутичці совісті з обманом — самого себе і оточення. У «Місячному хлопчикові» це, мабуть, те головне, що у творі завжди поверх або всередині контексту. Коротко боїться за «людські інстинкти», які в певний момент можуть стати страшнішими тварин. «Ми перемогли. Нас перемогли» — такий підсумок, плата за амбітні мрії про кар’єру, такі невластиві совісному індивідууму.
Наївною можна було б вважати кінцівку — аж надто ідеальним здається пояснення чоловіка, воскреслого на відеокасеті. Але повіримо письменнику Олександру Коротку, у нього є право на такий фінал. Неідеальність тільки в самій смерті цього персонажа. Якби автором виявилася якась процвітаюча детективістка, то, швидше за все, він залишився б живий, а якби це було написано в дусі фентезі, воскрес би воістину. Але все не так, усе не так...
Останнім часом багато сперечаються і кажуть про загибель літератури, про провал сучасного роману. Твори називають то комерційними, то Букерівськими, то написаними спеціально для формату товстого журналу або під певну премію... Усе це пусті розмови. Література живе за іншими правилами. Свобода і безмежний простір проживання творчої особистості — незаперечна річ. Проза Олександра Коротка, що перебуває поза жанром, цим і цікава. Вона спростовує всі розмови про загибель літератури як цивілізації, як культури.

ще