«СИНА» О. Коротка: Досвід феноменологічного наближення в кайросі

Дмитро Дроздовський, критик, літературознавець, перекладач, письменник. Жовтень 2019, Київ

Часом літературний твір ставить перед читачем дивне запитання уже першим реченням: чому «тиша скорочує відстань»?


«Сина» — літературний твір, побудований на словесному виражені феноменології досвіду, який можна назвати досвідом бути сином. В основі такого феномену — усвідомлення екзистенційної, а не пропозиційної істини персонажем (оповідачем). Екзистенційність у замальовці Олександра Коротка полягає в особливому метафоричному вираженні пам’яті, що здобуває смак, а отже, онтологію.


Чи доводилося читачеві пригадувати процес смаження насіння на сковороді, процес приготування домашнього насіння, яке має неповторний аромат? Смак автентичності, не дезодорованої штучності, а насіння, яке було найсмачнішим, бо його готував твій батько...
Метафоризація смакового відчуття життя (минулого) — один із прийомів, до яких удається оповідач, щоб візуалізувати у слові те, що є ціннісним, що визначає сутність життєсвіту оповідача. Хоча остання категорія й різна для батька та сина: «У кожного своє заперечення того, що відбувається. Твоє — у теперішньому, моє — у минулому».

Замальовка О. Коротка нагадує картину Ешера, на якій дерева ростуть корінням догори. Алогічність висловлювань «алогічна» лише в площині лінійного часу. Але є текстові виміри, що мають внутрішні лійки, у яких художній час розпросторюється в нескінченності одного моменту. Спогад минулого, коли «події, як дощові краплі», «розчиняються», означає не що інше, як випадіння з лінійного часу у простір, який має особливу екзистенційну й феноменологічну значущість для оповідача. Тоді лінійність подій не має ваги. Образи зимових дерев заворожують і дивують. Дивність — ознака тексту, який наближає читача або до метафізичного жаху, неспокою, бентежності, або до метафізичної контемпляції, споглядання внутрішнім зором минулого й теперішнього.


Феноменологічне наближення явищ не передбачає їх словесне позначення. Один лише спогад про смажені насіння міг би бути описаний на кількох сторінках. Але в О. Коротка має місце словесний мінімалізм, який є виявом художнього «антикваризму». Важить тут явно не слово, бо слова розділятимуть пам'ять, спогади, часи. Слова можуть ставати перепоною. Вони позначатимуть, але не являтимуть.


Натомість чи можна словесно передати те відчуття, яке переживав син, куштуючи насіння, що смажив батько? Можна довго губитися в словах, добираючи найкращий відповідник, але феноменологічне наближення передбачає безсловесне схоплення, щось на кшталт інтуїції або містичного одкровення, для якого слова не потрібні. Тому «тиша й скорочує відстань», бо позначає уявлення оповідача про феноменологію власного минулого, пам’яті. Як у Марселя Пруста, коли смак мадленки переносить героя в інший часопростір, який можна описати на кількох сторінках, але насправді маємо мить, найменший відрізок часу, у якому відбувається згущення минулого і його зустріч із теперішнім. Саме тому мова в замальовці пам’яті не в пропозиційній істині, яка конвенційна ще й тому, що потребує слів, а отже, узгодженості між досвідами пам’яті в слові, а істині екзистенційній, яка в цьому творі має онтологічний і метафізичний характер. «Час, на відміну від нас, завжди є». Але ціннісне позначення часу потребує «нас», інакше тиша онтології (не)буття так і залишиться без кольору й смаку. А здобуття тишею кольорів додає фізичній реальності особливого динамізму, зумовленого драматизмом стосунків найближчих людей, які навіки нерозлучні, де б хто з них тепер не перебував.

Останнє речення у творі символічне, бо воно суперечить часові, його онтологічній «холодній» природі. Час не просто неподільний, але і байдужий до феноменологічного переживання людини. Синові ж важливо бути з батьком навіть тоді, коли батька не буде на землі. І тут уже перед читачем відривається метафізична феноменологія О. Коротка, у якого в малій замальовці представлено два часи: час як кайрос і час як хронос. Хронос не має спогадів і життєво важливих моментів, це календарний час, плинність якого онтологічна й амодальна, хронос не має перетинів із феноменологічним світом людини.

Натомість історія «Сина» (навіть назва має особливе сентиментально зворушливе маркування) — про кайрос, особистісно пережитий час, який належить синові й більше нікому.

ще