Порятунок пам'яттю

Ірина Нєвєдрова, кандидат філологічних наук

Нещодавно вийшла у світ нова книга Олександра Коротка — поема «Бахчисарай». «Путівнича» назва і мякі тони, нічого ніби й не обіцяє суперобкладинка... Але я вже трохи знайома з творчістю поета і розумію: можливий підступ, не все так просто. І не помиляюся. «Обидное солнце вспугнуло луну. Вцепился лес зубами в горы. Дороги превратились в свозняки… Небесной манной на землю падает роса. И стынет сердце по утрам, и хочется все бросить и уехать. Перетерпеть не для меня». Правда, не зовсім про Бахчисарай?

Читаю відразу, наскрізь, не встигаючи запамятати, зрозуміти, вбираю книгу в себе цілком, а десь всередині причаїлася плямочка холоду-захоплення. Потім повертаюся до кожної глави, рядка, слова і хай вибачить мені автор за грубість порівняння! пю дорогоцінне вино і, відриваючись, провалююся у ті тисячоліття-безодні, де чути лише звук поступово вгамованої  тятиви. Тому що ця поема і про Бахчисарай,  місцевість із загадковою, таємничою і неозорою  історією, і про Вічність, на обличчі якої проступило це місто на знак подяки за те, що зберегло свою таємницю. Іншими словами, через конкретний топос до теми вічної і загальної: людина, природа, буття.

І про все це по-різному: з гіркотою, болем, пристрастю, і в той же час відсторонено, навіть байдуже. Поет не шкодує ні читача, ні тим більше себе. Безжальні століття, історія не знає жалю до одиничного людського життя, що вимірюється «від понеділка до понеділка», від літа до літа. «Все переможно: дощі, епохи, рукостискання скель» така філософія природи. Людина її раб. І якщо вона доручить місту «придумати» ще один вечір, то він обовязково буде у його жителів.

Людина упокорюється швидкоплинності днів, старості, передчуттю останньої зими, тому що тільки запах тиші нетлінний. Але у неї є порятунок «листковий пиріг» памяті, яка зберігає не тільки «дзвони туги», а й радісні спогади про «позолочене дитинство». У людини є вибір, каже поет: мовчання або немовчання. Тільки той, хто не мовчить, піднімається «до воріт раю», а «зі слів, які повернулися з ополчення» побудує «місто, мінарети». Той, що не мовчить, стає творцем, а всесвіт приречений на вічне життя, на холодну тишу. У поета концепт «тиша» в поєднанні з різними епітетами в ряду яскравих образів найбільш поширений.

Поема закінчується ілюстрацією старі розбиті двері, за якими чи то темрява, чи то сходи, що ведуть у невідоме. Куди? Чи знає про це сам автор? Напевно, знає. Поет повинен знати. А ми, читачі, будемо вірити йому і, можливо, тоді теж почуємо глибинний гуркіт, відчуємо звязок із тими, хто пройшов цій землі, котра всіх нас робить однаково сильними і безсилими.

Поема хвилює, як хвилює будь-яка таємниця. І, в свою чергу, спонукає відгукнутися, як це трапляється від зустрічі з явищами, що виходять далеко за межі ординарності. Почерк поета не сплутаєш ні з чиїм іншим.

Але повернімося до початку книги. Уже за вступом, за лаконізмом глав, що складаються з десяти-пятнадцяти, а то й меншої кількості рядків, розумію, що це Олександр Коротко, який з багатоголосої історії Криму вибирає голоси маленьких народів, «у них завжди перед очима вічність», сумна, але така зрозуміла істина. Автор побіжно гортає історію Бахчисарая, і залишається дивуватися, яка точна й прицільна ця швидкість. Вона досягається високою філософією думки, густою насиченістю, «нерозбавленістю» образів, які слідують за тобою, майже не даючи волі серцю воно так і залишається стисненим до останньої сторінки, останнього рядка.

Ось на розвороті знімок сучасної вузенької бахчисарайської вулички у Старому місті із самотньою фігурою людини (автор робіт, якими проілюстрована книга, — Юрій Гладкий). Фігура як знак питання, що волає до вічності на тлі перекресленого електричними проводами неба. І на сторінці поруч початок поеми, глава «Прелюдія»:

«Парит бескрылая луна. Восторженно и монотонно вершится жизнь тысячелетий, непозволительно страшна любовь к земле в мгновенья эти. За удивленьем череда, мозаика воспоминаний…»

Думка поета відносить у часи далекі, інші. «...Искрится жизнь, и на ошейнике ветров под хохот кочевых знамен ведут листву и лета в осень… в ту местность, где собираются вновь гости, которым тесно на земле». «Сколько же их, этих гостей, почти всегда незваных, прошедших через Крым, который связывал старое Средиземноморье, Азовские страны и народы, жившие по северным берегам Черного моря? Тавры, скифы, сарматы, аланы, готы, гунны, хазары, печенеги, половцы, татаро-монголы… Наверное, в том и есть тайна Бахчисарая, впитавшего в себя, как и вся крымская земля, уникальную историю тьмы племен и народов. Сознательно не касаюсь вопросов религии, веры слишком тонкая материя, каждый сам сделает свой выбор и вложит свое понимание в прочитанное («И радость, и грусть, и отчаяние читатель почувствует только свои». Н. Гумилев).

Перегортаючи сторінки поеми, відчуваєш бажання процитувати весь текст, щоб читач разом з тобою побував на цьому поетичному бенкеті. Але будемо лаконічні, як сам поет, даючи слово йому, Олександру Коротку. Наступна глава «Іосафатова долина». Тут «…виноградники-монахи и разорившееся солнце в своем величии бесплодном живут, как малые народы, в бескрайней тишине свободы» і «…серый воздух, воздух пьяный, ведет к заброшенным могилам».

Красномовні ілюстрації німі плити караїмського кладовища, паростки акації, що пробиваються через кладку, неозорні далі за черепичними дахами, тиша і самотність містичного, ірреального міста. «Растерянный Бахчисарай, испуганная местность неба… Ты прячешь в памяти веков стыд обреченных сожалений, и близкое так далеко в разрушенных тобой твореньях». Фотографії максимальноточно ілюструють і ці рядки, і «довгу стежку» на караїмський цвинтар. «Старе місто», «Чуфут-Кале», «Мангуп» все постає реальним у своїй первозданності під пером поета і завдяки «пензлю» художника.

Не мета автора — подати історію стародавнього міста, не мета читача дізнатися її, простежити за пунктирними сюжетними стежками. Досить увібрати в себе і спробувати осмислити, наприклад, цей образ: «…а где-то в глухом обездоленном Риме жалкой копией Бахчисарая стоит Колизей». Поет не випадково, хоча знову-таки побіжно, протиставляє Європу Азії. Як не згадати Блока: «...Для вас століття — для нас одна година...»

І ще історія, хоча не така давня, глава «Самотність»:  «…Любовь и войны, величия его (хана Гирея. И. С.) вы не достойны»; і Пушкін: «Скрипит обоз, и едет Пушкин, неведомо зачем, фонтан Бахчисарайский слушать…». (Думаю, читачі обовязково будуть порівнювати «Бахчисарай» Коротка і «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна, твори абсолютно незрівнянні.) 

Один за одним ідуть маленькі шедеври, глави-есе, і ми наближаємося до нового трагічного сюжету. «Біси» про вигнання з Криму татар (новий час): «И нелюдимые ветра в затылок дышат, и топот бешеных сапог здесь каждый житель ночью слышит…» Його, народу, біль веде автора, змушує перегортати темні сторінки життя кримських татар. Десять рядків і перед очима все потоптане життя маленького народу, ще один виток історії: «Полжизни в черном, лишь в памяти — отчизне детства, где нет ни горестей, ни бед, струится радость как наследство воспоминаний прошлых лет…» Тут не втримаюся і наведу слова іншого автора, імені якого не памятаю: «Найдавніше в думці — позаду нас, проте знову постає...»

Олександр Коротко пише «Бахчисарай» великими мазками і тонкими лініями. Ти немов піднімаєшся крутою стежкою вгору, в гори, а потім каменем падаєш вниз і раптом завмираєш і летиш над Іосафатовою долиною, Старосіллям, Старим містом. Його поезія має магічні властивості, і «Бахчисарай» твір для підготовленого читача, оскільки побудований на асоціаціях і алюзії. Поема складна за конструкцією, її метафори часом недоступні і потребують знання поетичного шифру. Поезія Олександра Коротка енергетично потужна і образно точна з точки зору російської і світової літератури. «Врасплох селенья осень захватила. Проникла паника в ряды прокуренных тоской туманов…», а «в казане ночного неба отчаявшиеся поэты сварили плов из звезд и гнева» пронизливі образи, темперамент і загострення пристрастей. Поема покликана до життя внутрішньою потребою, яка дає твору живу душу.

Зверну увагу читача на філософську стриманість, умовчання поета, що іноді, втім, викликають бажання їх розімкнути, дати свободу почуттям. Однак це його воля, його стиль. Накочуються образи, але всюди, в кожному розділі, зливаються мовчання-дія і тиша-стан. Вони  і змушують образи жити в атмосфері високого напруження.

На закінчення згадаємо Ніцше: «Нам залишається мистецтво, щоб не загинути перед істиною». А воно відбулося — великий твір високого мистецтва. І шляхи його несповідимі.
ще