Сходозахід Олександра Коротка

Андрій Вознесенський, російський поет, Москва, 2003 рік, вступна стаття до книги «Зорі назустріч» (поема)

Складнопідрядні речення в поезії ніколи не свідчили про поетичну складність. Олександр Коротко мислить не строфою, не рядком — словом. Це найголовніша ознака сучасності його поезії. Сюжетність у поемі нібито відсутня, однак однолінійність замінюється органічно загальним баченням картини. Шматки багатовалентні й тому спілкуються між собою, викликаючи багатозначність, спалахи несподіваних смислових значень. Як сучасна людина сприймає дійсність? Оком, зором. Раніше тільки слухом. Мисливський інстинкт замінено на фотографічний.

Блефувала природа.

Якою ж азартною гра видавалась.

Окраєць світанку на нарах лежить.

Дивно, що у віршах Олександра Коротка зійшлися захід і схід усупереч відомому рядку Редьярда Кіплінга. Бо «Марширують парти, гітлерюгенд у школі» — це захід за мисленням, за світосприйняттям. «Не видко доріг. І нас мов нема. Вмирати пора». Це чистий схід. У поемі, в цьому її сила, обидві ментальності зійшлися, зчепилися, але не в боротьбі — в обіймах. Приносячи мистецтво третього бачення — сходозахідного. Або західносхідного. Сама по собі ідея кругообігу, підходу до кінця світу, за яким знову сходить сонце і починається новий світ, що йде спочатку по сходу на захід, а потім по заходу на схід, — це такий оперізувальний поїзд в ночі зі спалахами й згасанням услід вікон вагонів, наче падає  доміно.

 

Змішування філософій дає фантастичні плоди. У поемі Олександра Коротка і російський раєшник, і японські хокку й танки, які танцюють на рівнинах середньої Європи. Танцюють, але не тиснуть, не знищують один одного. І справа не у формах. Світ сам по собі річ дуже формена й хаотична. Але справжньому художнику вдається побачити, зупинити і зафіксувати — на полотні чи папері — гармонію цих, здавалося б, взаємовиключних начал. У цьому і є талант поета. І це, без сумніву, вдалося Олександру Коротку в його новій поемі. Особистість автора при цьому залишилася за дужками, він, як сатир, підглядає з-за лаштунків, випустивши на сцену часом чужий, а часом такий улюблений ним спектакль, і чекає на сюрпризи від героїв, оскільки вони, як і він, самі вільні творити тепер уже нове дійство.

Позірна безсюжетність і зовнішня незв’язаність віршів поеми, фрагментарність точно відображають розумовий процес сучасної людини — внутрішньо вони всі стикаються, утворюючи сферу дуже ємну, з глибоким асоціативним рядом, що народжує багатозначність. Розірваність мислення виявляється основним принципом мислення сучасної людини. Пропонується і нове ставлення до світу в моральному плані.

Задихаючись від любові, повія

чекає на клієнта.

Запльована моралістами всіх часів, у поета вона теж любить, нехай навіть так. І це правда — будь-яке кохання краще за будь-яку ненависть. А розум явно асоціюється з духовною сифілізацією.

Провалився ніс розуму.

Звісно ж, робота Олександра Коротка — це робота імпресіоніста. Недарма явно улюблений ним Ван Гог постає в образі ранку з вирізом рота. Мазки грубуваті, речовинні, і потрібно відійти назад, щоб побачити точність і багатозначність цілого.

Новий твір — завжди спокуса порівнювати, шукати схоже, читане.

Поема не нагадує жодну іншу, хіба що одну. Це «Дванадцять». Та сама уривчастість. Хода. Різкість, не властива лірику. Головне — неприйнятність революційності. Критики свого часу неправильно прочитали Блока — занадто серйозно. «Дванадцять» написана пародійно, саркастично. Так і тут. Починаючи з нарочитої «Зорі назустріч», вся поема — це іронія, іноді жорстка, з приводу зовсім недавнього минулого, а значить, з приводу сьогодення. Іронія як пародія. У цьому і новаторство, і тонкість, і стилістична делікатність: пародія вбиває, іронія ж викликає ностальгію. Ми всі з цього часу.

Імперія ночей...

Розгублений, нічий за горизонтом захід...

Відчай і світло. Янголів кружляння. І крихти

сумнівів зі столу перемог...

І раптом зовсім очікувана, несподівана метафора, гідна художнього відкриття.

Вертикальне щастя

по струнах небесних на землю біжить, немов юрми гунів.

Варварство в образі гунів приходить не горизонтально, як було завжди в історії. Супротивника чекали з усіх чотирьох сторін, тільки не з неба. Не від часу небесного прибульців. Юрми приходять, як щастя по вертикалі, по струнах небесних — зверху вниз. Передбачення поета збулося і стало фактом історичної правди — майже всі біди двадцятого століття і початку двадцять першого прийшли зверху, зокрема й бомбардування нью-йоркських будівель-близнюків.

Поема написана художником, а не оповідачем. Олександр Коротко малює, а ти розглядаєш картини. І чим багатша твоя уява, тим більше ти зрозумієш і відкриєш. Тому що не личить художнику нав’язувати свою думку глядачеві, який не просто так бродить по галереях, крокуючи, визубрюючи вірші улюблених поетів. Тільки свободу проголошує автор — свободу самовираження, свободу самосприйняття. Такий світ поеми Олександра Коротка
ще