Нотатки про поетичну творчість Олександра Коротка на прикладі кількох віршів і поеми «Кохана сонцем»

Ф. В. Лазарєв

Відомо, що практика експериментування в мистецтві почалася зовсім не сьогодні. Уже перша чверть минулого століття ознаменувалася як у Європі, так і в Росії появою безлічі новаторських течій в літературі, живописі, музиці, театральному мистецтві. По суті, наше Срібне століття усе пронизане духом оновлення та рішучої ломки традиційних канонів. Тим часом слід зауважити, що у 40-ві роки зазнає суттєвих змін сам зміст поняття експерименту стосовно особистості художника. Філософ-екзистенціаліст Жорж Батай побачив глибокий зв’язок справжніх художніх інновацій зі стратегією експериментування як способу життя бентежної особистості, поставленої в ситуацію «віч-на-смерті». Батай розмірковує про екзистенції як особливий тип переживання світу, коли творча особистість вибудовує свою присутність у потоці життя як нескінченну спробу експериментування над самим собою. «Я називаю досвідом подорож на край можливості людини», — каже Жорж Батай у своїй колись гучній книзі «Внутрішній досвід». Ідеї ​​«життя як свого власного проекту» (Ж.-П. Сартр) Батай протиставляє поняття життя як «духу рішучості», яким рухається внутрішній досвід людини, що опинилася в межовій ситуації граничної самотності й відчаю перед лицем невідомого Ніщо.

Пізніше постмодернізм зверне увагу ще на одну важливу іпостась людської присутності в світі — ідею унікальності, неповторності всього, що трапляється з нами і навколо нас. У цьому контексті постмодерністи звертаються до категорії Іншого, який символізує собою ідею, згідно з якою справжнє буття «Я» можливе лише як буття, яке у своєму розгортанні містить буття інших людей.

У світлі сказаного прояснюється і відповідь на поставлене на початку наших нотаток питання. Схоже на те, що специфіка експериментування в літературі XXI століття полягає в тому, що пошуки в галузі художньої форми зливаються зі спробами знайти нові сенси в екзистенційному світі самого художника в його складних і драматичних взаєминах з Іншим. На прикладі творів Олександра Коротка ми бачимо, що в його поетичних роздумах з’єднуються всі три зазначені вище феномени. Дух експериментування, екзистенція як внутрішній досвід, загострене переживання Іншого — ось початки, які задають вихідну образну семантику і постійний внутрішній мотив творів письменника.

Кардинальне питання будь-якої художньої творчості: що відображає і чим зрештою є той чи інший твір мистецтва? Тут можливі три варіанти відповіді. Даний твір є:

 

- художнім відображенням життя в усьому його різноманітті;

- самовираженням автора, демонстрацією суб’єктивних способів бачення реальності;

- чистим експериментуванням у галузі художньої форми.

На перший погляд може здатися, що розглядаються зразки поетичної творчості Олександра Коротка — це авторське самовираження, свого роду потік свідомості. Але це відчуття оманливе. Насправді перед нами спроба схопити в поетичному слові реальні стани людської душі, ті самі стани, про які так багато писали свого часу екзистенціалісти (і  Ясперс, і Ж.-П. Сартр, і А. Камю) і які фіксуються в таких категоріях, як занедбаність, страх, туга, нудьга, турбота. Всі ці стани — не фантоми, а соціокультурна реальність сучасної технократичної цивілізації, яка фіксує переживання життя сучасною людиною, охопленою постійними тривогами, нервовими розладами, стресами. В основі таких явищ часто лежить ломка традиційних сенсів і цінностей в епоху тотального відчуження і посилення процесів глобалізації.

Секрет художніх відкриттів автора — в його особистій причетності до всього, до чого звертається думка і на що відгукується почуття. Це дає змогу за першим планом подієвого континууму тої чи іншої зображуваної ситуації відчути інші більш глибокі й несподівані вимірювання людського життя:

…Серебром поколений в
Серебряный век я въезжаю на белом коне вечным всадником
собственных бдений. А за окнами ночь, безголосая правда
событий уставших, отдохни и к земле прислонись, у неё есть
всегда продолжение жизни, и когда ты примеришь этот
чувственный мир и поймёшь, что давно он не твой, не гневи
своей страстью последней материнское лоно любви.
(«Тоска»)

В одному зі своїх віршів Олександр Коротко звертається до одвічної теми екзистенційного переживання світу — до теми смерті. Філософи ХХ століття багато і болісно досліджували цю тему як найважливішу. І справді, є тільки життя і смерть. Все інше від лукавого. І більше нічого? Анічогісінько. Правда, є ще безсмертя. Але це кому як пощастить. Тут вступає в дію принцип Надії. Пристрасної надії, як у Блоха, і боязкої — як у Кастанеди. Як же тоді жити? Може, згідно з Кантом: із зоряним небом над нами і з моральними законами всередині нас.

І все ж кожен раз тема ця переживається і осмислюється у того чи іншого автора по-своєму, з якоїсь нової точки зору. Особливо це стосується мистецтва. Саме в цій своєрідності полягає особлива цінність поетичного світосприйняття.

Для поета Коротка головний мотив у сприйнятті проблеми життя і смерті пов’язаний з ідеєю прикордонності людського буття. Людина постійно живе на кордоні між дійсністю і сном, вічністю і швидкоплинністю, сакральним і профанним, очевидним і незбагненним. Ця межа часом ледве помітна, але саме її абсолютне існування і надає потаємний сенс самій людській екзистенції:

За протяжённостью минут скрываются и время, и разлука, она 
свершилась в обласканной усталости ночей, в непостижимости, 
безволии, нужна лишь точка, твои глаза зрачками запятых 
происходящее не замедляют, удлиняют, и камнем преткновения 
становится дыхание, прощение невысказанных слов, как факт 
свершившийся, как подлежащее, стоящее у входа в дверь 
сказуемых событий.
(«Смерть»)
У прикордонній ситуації людина раптово усвідомлює жахливу його істину: людська екзистенція — тендітна, але єдина реальність, іншого буття, крім людського, немає. Це — замкнуте з усіх боків буття «зсередини». І тоді настає прозріння: «Драматизм  в тому, щоб просто бути» (Ж. Батай):

…есть комната без выхода 
и входа, и стены у неё не то чтоб в белый цвет окрашены, 
скорее нет, в туманный цвет, и пустоте удушливой твоё дыхание 
под стать, и комнате, и телу, колышется, как одуванчик на ветру.
(«Смерть»)
Ідея «буття на межі» рефреном проходить і через інші віршовані сюжети автора.

И мечутся и просят встречи — душа и тело, ян и инь, добро и зло, день и ночь:
…реальности несуществующий 
экспресс, и просится рассвет назвать себя конечной остановкой, 
эпохой возвращения в судьбу, и это равноденствие на горизонте 
дня и ночи встречается, о чём-то говорит с добром и злом, и, 
словно рефери, разводит по углам, и мечутся они и просят встречи, 
но поединок впереди, душа вернулась, пора и нам заняться делом, 
пускай земным, но столь возвышенным и странным на этой 
пограничной полосе.
(«Сон»)

Відтоді як постмодернізм свого часу проголосив рівняння «на витоки», на «тексти» і «контексти», все змішалося у європейській культурній самосвідомості — істина і брехня, добро і зло, логос і міф. Ми бачимо: на межі ХХ і XXI століть людині випала доля жити в такий історичний момент, коли відбувається розмивання вікових засад і традиційних ґрунтів  культури. Відбувається непередбачувана за своїми наслідками культурна мутація людського роду; в цьому мультикультурному тилу виникає новий агрегатний стан всіх колишніх цінностей і сенсів, заново перемішаних в одному котлі. Часто-густо ми спостерігаємо таку картину, коли спростовуються або вивертаються навиворіт будь-які релігійні, наукові й етичні істини. Чи можливий у такій ситуації твердий ґрунт під ногами? Коли «і вигадка, і правда — все переплуталося, переплелося, лише віра твоя сприймає все і захищає від правди не твоєї, не твого народу» («Більш ніж»). І сьогодні зберігається віра і в істину, і в моральний порядок речей, хоча і «не кожному дається шанс наблизитися, а не віддалитися від потаємної суті бід, застати істину зненацька...» («Очі сумнівів»)

У поемі Олександра Коротка «Кохана сонцем» ми чуємо кілька основних екзистенційних мотивів та інтенцій. Перш за все — це звернення до теми часу. Сучасна людина переживає феномен потоку часу інакше, ніж це було 20–30 років тому. Сьогодні майбутнє вривається в наше життя фантастичними успіхами науково-технічного прогресу, змінює перспективу бачення сучасної історії. І разом з тим сьогодні майбутнє, як ніколи, стало глобальною проблемою не тільки для цивілізації в цілому, а й для кожного окремого індивіда. Вся суть в тому, що в умовах  кризи, що насувається, майбутнього може й не бути. Такий трагічний парадокс нашої епохи. Звісно, поет — не політолог, його мета — зрозуміти проблему в суто людському, особистісному вимірі. Не смикайте поета своїми запитаннями:

«Подожди, я отвечу, и этот сигнал — связующая нить между тем, что было, и чего уже не будет никогда. И всё-таки это было, и сейчас оно во мне шаровой молнией катится по венам и обжигает огненной страстью свершившегося, случившегося, непозволительной роскошью обладания в затонувшем сознании, где уже нет ни времени, ни настоящего, где нет меня, есть только образ утраты, неподвижная тень прошлого, запутавшаяся в паутине размытых иллюзий».

(«Кохана сонцем»)

Ще один мотив поеми — звернення до теми «Я» — «Ти», або, як кажуть постмодерністи, до концепту «Іншого». Для сучасного філософської свідомості Інший — не просто один з людей, що оточують мене. Інший — це той, без якого я не можу відбутися як людина. «Мені потрібен Інший, — каже Ж.-П. Сартр, — щоб цілісно осягнути всі структури свого буття». Кожен, хто говорить «Я», одночасно, нехай навіть несвідомо, адресується до «Ти». Для поета «Ти» — це перш за все образ коханої, людська істота, горизонт якої нескінченний:

…На цыпочках время идёт для тебя, 
и шумит, и топорщится, и галопом летит для меня. Ты ещё 
молода, вечер сонной рукой не касается глаз твоих кротких. 
В той далёкой земле, где мечте сиротливой живётся легко, 
тебя нет, и уставшее сердце носит будней наряд неприметный 
и не знает, зачем в непроглядную глушь ты идёшь по канату 
над пропастью детства…
(«Кохана сонцем»)

Щастя говорить з нами мовою іншого. Тому ми й пам’ятаємо його все життя, як перше кохання, як першу зірку, як хвилюючу таємницю і передчуття зустрічі.

«Зірка впала і згасла, а тінь її залишилася жити», — каже поет. Жити в наших серцях, наших почуттях, як живе моральний закон всередині нас.

 Ф. В. Лазарєв, доктор філософських наук, професор,

академік Петровської академії наук і мистецтв (Санкт-Петербург),

Кримської академії наук,

член Міжнародного співтовариства письменницьких спілок

ще