Складки біля вуст, як пересохлі
притоки, що колись впали
у гирло великої річки.
Пастка забальзамованих зморшок
у мавзолеї твого обличчя.
Очі, вартові на сторожі
нездійснених сподівань, і щоки,
колись схожі на пагорби,
а зараз — на байраки.
А ось і чоло з посунутими
тектонічними надломами,
що нагадують загати, — адже
бродом прожите життя не перейти.
Лице, як місцевість, як ненаселений острів,
у щасливому усамітненні живе
під наглядом стомленого часу.