Критика

Входження у вірші Олександра Коротка часом утруднене. Як відомо, ускладненість в освоєнні художнього тексту є важливою умовою для цілого ряду найрізноманітніших фігур російської культури від Велимира Хлєбнікова до Андрія Тарковського. Спиратися можна лише на те, що чинить опір. Що дається легко, частіше проходить даремно, як невчасний дощ. Часом щоб задуматися — треба спіткнутися.

Поетична недорікуватість — особливого роду. Його уявний дискомфорт продуктивний. Для нового погляду потрібен привід, ним нерідко стає сама художня форма. Долаючи якийсь бар’єр сприйняття, з більшою ймовірністю досягаєш мети. Авторський шлях постає чіткішим, спосіб мислення — ближчим. Читач «по вибитих слідах» поета йде не сліпо, у нього з’являється шанс повторити структуру втіленої емоції-думки.

Так само «випадок Коротка». Але що характерно — раціональної, такої, що передує досвіду, установки на труднощі у нашого поета немає. Вона виникає несвідомо, через саму природу його обдарування, особливостей поетики. Образ в поезії Коротка — не код і не шифр, як видається деяким інтерпретаторам. Помилка йде від смислового ущільнення його вірша, вольового взаємоупору частин, завдяки чому запідозрюєш свідоме ускладнення. Його немає, але загадка існує.

Незбагненне вже народження вірша. Поет підказує: «Поезія перебуває завжди всередині, мов пташенята почуттів, які не вилупилися із власної підсвідомості». Уточнює: «І десь там, в тій непроглядній глибині відчаю, що творить спокій, металося метеликом раніше тобою втрачене слово». Нарешті зважується на зізнання — поезія виникає тоді, «коли з’являється вітер на дні розуміння власної вершини і чуйним слухом торкається струн буття». Тут знаменно ось що: у Олександра Коротка вже вийшла третя книга невипадкових віршів, а його відношення до писання, як і раніше, сакральне: «релігія слова». Поет занадто знає? З яких «рухів… незримих», «за виворотом розуму», «за лаштунками буття» відбувається таїнство зародження рядка, щоб ставитися до нього по-іншому. Як проходить з’єднувальний шов між свідомою культурою і несвідомим у психіці особистості, не відомо нікому, хоча розуму з цим примиритися важко. Спроба поставити процес під контроль денного світла викликає у Коротка м’яку іронію: «Майстрував розум переправу». Адже якщо правда, що життя — поступова втрата приголомшливого, то поетові дано здійснюватися інакше — у знаходженні і незнищенному накопиченні незбагненного в бутті. Для поета «реальність створюється тимчасово, на кожен день». І коли така реальність пропонується публіці, вона далеко не завжди готова її прийняти.

Відхід від широкого вжитку вимагає жертвоприношень. На що прирікає себе поет, що пише «закрито»? Він неминуче втрачає широкого читача. Елітні сорти спочатку культивуються на малих ділянках, «районування» відбувається значно пізніше. Коло прихильників такої поезії може назвати вузьким, або обраним, але ось репутація поетичного імені у такого читача незмірно стійкіша, а визнання — важко похитати. Такий читач дорого коштує, його і шукають, і виховують, і чекають. Він, почасти, і визначає поетичні долі.

Але повернемося безпосередньо до Олександра Коротка і до будови його вірша. Для початку позначимо очевидне: читаючи ці тексти, мимоволі відчуваєш потребу у авторському коментарі, настільки вони є «колізією всередині себе». Адже далеко не легка праця: знайти слово матеріальне, відповідне розумовому. Тут-бо завжди розрив, зазор, а то й прірва. Сполучення цих планів — Гераклів труд, тим більше для Коротка, у якого немає синонімів, слово має бути єдиним. В результаті смислова твердість його мови для наших звичаїв здається надмірною, а для нього природна. І найбільше, на що може розраховувати невгамовний читач, — на фокус-рядок, в якому поет, немов фізик, збирає лазерний осердя свого висловлювання. Цей рядок-афоризм, цей спалах відкритого значення зворотним світлом осяває затемненість того чи іншого поетичного періоду, детонуючи загальний сенс вірша. Такі «блукаючі», але частотні мерехтіння сенсу — прикметна риса його письма, яскрава ознака авторського стилю.

За типом художньої образності поезія Олександра Коротка ближча до понятійної, ніж до чуттєвої конкретності. Цю рису ні для читача, ні для поета зручною не назвеш. Автор зобов’язаний включати у творчість свій інтимний світ, адже тільки там можна віднайти справжнє страждання, котре навіть у перетвореному вигляді утримує вихідне хвилювання. І переклад глибоко інтимних почуттів в умоглядні формули — шлях спокусливий, але небезпечний для пластики вірша. Праці обробки і виразності тут часом недостатньо, потрібні прозріння. В даному випадку рятує смак, масштаб особистості та інтуїція як пророкування цілого.

Під час читання віршів наша послужлива уява привчена сприймати «картинки». У Коротка «картинок» вдосталь, і «картинки» у нього знатні. Наприклад: «Покажчик місцевості… безвольно розводить руками…», «Самотній ліхтар заглядає провулку в кишеню…» і т. д.

Але частіше його метафори межові, вони розташовані між видимим і невидимим, вимагають більш посиленого освоєння: «…Вслухайтеся, як винувато дощ йде, немов товарняк, навантажений образами», «Нестрункі думки скривджених нагадували повалений паркан», «Вербальний погляд, благаючи ні про що, як ковдра, що зичить небіжчикові тепла», «Твоя врятована душа йде до тебе здалеку», «Фоє в поношеному пальті…» і т. п.

Поет дорожить читацьким розумінням, розраховує на нього, але не поступається жодною комою з живого складу своєї поезії, бо розуміє: художник говорить зі світом за допомогою цілого. Він невідступно прагне до повноти одухотворення матеріалу, уникаючи заданого розумування. І якщо відбувається нестиковка сприйняття — це скоріше помилка почуттів, ніж помилка розрахунків. Інша річ — сама природа розуміння… Поет тверезо бачить його межі, його «ілюзорний пил», але себе не спрощує. «У таємниці повторень немає».

Складність у Коротка — носій змісту, смислова нескінченність його поетичного ідеалу відображає визнання смислової нескінченності самого життя. А «інохідь» мови втілює структуру авторського світовідчуття.

Макрокосм і мікрокосм у нашого поета вбудовані один в одного, взаємоспроєційовані, вони не тільки рівнопокладені, а й рівнозначні. Вивірений образ — «Всесвіту приватне життя» має для Коротка найбільш суттєве значення, він амбівалентний внаслідок палкого інтересу автора до обох його складових. Взаємне проникнення властиве і людям. «Доля в долі» — непереборне відчуття поета, «таємна норма» цілого ряду його творів. Місце дії цих віршів — завжди ще й образ дії. Це і біблійна скрутність «Ноєвого ковчега», і в’язкість «мороку душі», вереснева прозорість «набережної Всесвіту», і пряна, несподівана тривога «книги вічної любові Камасутри». Відсутність одномірності, відхід від тривіального — не результат наперед посланого вибору, а органічна неможливість побачити і виразити світ поза його вічною таємницею і канвою. Провідник не прокладає шлях, він або знає, або передбачає його, адже навіть сталкер іде, запитуючи Когось. Та поет не тільки медіум незримих стихій, він вдумливий бранець свого часу. Втім, чи завжди бранець?

Воронка часу затягує стрімко. І потрібен «шок зупинки», щоб особливим поетичним сепаратором розібрати злиті потоки і уявити речі окремішньо: ось триває історичний час, а такою бачиться сюжетика роду, і вже у ній «є проміжок малий» — найближче коліно. І все здійснюється одномоментно, вертикаль ієрархічна тільки в аналітичному промені, в реальності все життєстверджується тотально, живе одне в іншому наскрізь, захоплюючи всі рівні і зрізи дочиста. Протистояти потоку нелегко.

Поспіх поетові і невластивий, і неприємний. І я кажу не про побут. Поет Коротко, я б сказав, не поспішає екзистенційно. Його час взагалі рухається не прямотечійно, — «це наше минуле, воно завжди у нас за спиною». Адже всі ми «рухаємося тільки в одному напрямі. І цей напрям — пам’ять». Ось чому — «Нема початку ніде і скрізь». Несуєтність поета — умова родинної уваги до себе і до світу, пауза усамітнення — пролог до збирання почуттів. Отже, тільки «хто не знає — поспішає».

Вельми примітний в поезії Олександра Коротка і характер історичної свідомості. Для нього не існує Великого часу і часу малого — окремо. «Час поріс мохом і перетворився на непрохідне болото існування», «На площі XX століття стоїть кам’яне серце. Одне на всіх». Що відбувається з часом і з нами? Нічого особливого. Все звично. Але поки хоч десь у світі, хоча б в одному «теоретично роздратованому серці» існує поняття «смуга осілості» — «Мертвого рука в руці ворожки» і «Одноокий ворон час чатує». Єдине, що втішає: погашення повік.  «Істина… прощає нас. Але знає — година її настане». «Невже не буде Апокаліпсису?» Інше для людства вже уявляється прикрим… «Ще б трохи — і нам зарахували б кращі сторінки історії».

Гіркота останнього рядка відкриває саму себе. У пам’яті кожного народу на одну горду сторінку випадає по дві чорних, скорботних, а то і ганебних. Але поет не повинен дати себе захопити ні старими міфами, ні простодушними ілюзіями. Істина дана ​​йому Даром як Провидіння.

Олександр Коротко не наполягає на національному модусі своїх творів. Але з часом ґрунтові, ментальні шари в його поезії знаходять силу Гольфстріму. «Місто рудих наречених. Містечковий образливий вітер за один лише присід випиває всю воду з калюж…», « Це хрест, і нести нам його в іудейській ночі до тих місць, де ми щасливі були, як перший прохач».

Згаданий цикл «Місто рудих наречених» сокровенний за витоками, що його живлять, і темпераментний пристрастю відкритого слова: «Мамо, я боюся. Я завжди боявся. Теперішнє примхливіше з кожним днем​​». Це безмовно повторить чуйний син на будь-якому континенті. «На біду завжди співчуття знайдеться». Але сини дорослішають, знаходячи впевненість і спокійну силу, а тому зухвало і майже програмно звучить: «Чорний сміх з порога мого народження дихає мені в потилицю. Заходь, я давно на тебе чекав. Ти від усього людства. А я від нас усіх, приймаю привітання за Бабин Яр, гетто, за все, що з нами було». Пасіонарний за мужністю виклик оплачений стоїчним всерозумінням, приборканий нитками культури, але старозавітна, позачасова опозиція зберігає всю грізність своєї незавершеності.

У поета подібного штибу не зустрінеш розкиданості, віршованого сміття, його поетична мембрана резонує в регістрі нечисленних, але невідступно привабливих тем: Дім, Любов, Доля, Смерть. Годі й казати, що вони отримують у Олександра Коротка примітно самобутнє, незапозичене рішення. На особливих позиціях опиняються поняття Долі та Смерті — і взяті взаємопов’язано, і осмислені вельми несподівано.

«Від кого ти дізнався про свою смерть?» Починається все з удару Долі. «Занадто рано прийшли інші… Настала п’ята пора року». Вона потворна і може тривати завжди, монотонно відтворюючи «життя тужливе… без відмінків». Світ аутсайдерів перенаселений, голос автора раз у раз обривають чужі голоси. «Я не живу вже давно, залишилися символи і звуки». У всьому розливається стан безвиході, коли «душа пішла, а смерть не приходила…». І — «немає віри». Тільки — «погана кров». І не менш дурна нескінченність: «Ось ще на одного невпевненого менше стало, але з появою нового все повторюється». Нарешті апофеоз безпросвітності, метафора смерті за життя: «Вартова служба збідніла. В клітці мертвий папуга живе». У таких умовах спроба авторської розради не здається переконливою: «Не журіться. Ми всі тут на пташиних правах». Однак навіть невелике співчуття повертає до життя. «Втрачений знову пізнаваний. Його душа не чека на пораду». Така парадигма проживання у персонажа О. Коротка. Що значить «сей невигадливий герой?»

Ні мало, ні багато — людина з печаттю поразки на обличчі. Не боєць. Не автор своєї долі. Поет наділив його і найкращим, і найгіршим у собі. «Крила тільки у беззахисних, інакше як би вони з’явилися серед нас». Як з ним бути? На це відповів ще Герцен: «Ми не лікарі, ми біль».

Утім, непряма відповідь є. Вона в оглушливому відкритті: «Час з очима лихваря». Ось хто викрадає безцінне. «Не вір, що коли ти перейдеш на той бік, все почнеться спочатку. Ми всі живемо на березі тільки однієї річки. Приходить час, і ми з великим небажанням занурюємося в її води, і вона назавжди забирає нас з тих місць, де все так добре починалося».

Так, життя без катарсису тускніє. І поет, не спрощуючи людської природи, свідчить: ми чужорідні в цьому світі й хиткість особистісних основ робить нас безнадійно вразливими. Але хіба це привід до капітуляції? Може, тому життя іноді і палає так яскраво, що так важко його втримати? Адже воно — благодать, основна духовна пригода людини, і тема смерті не повинна бути сильнішою теми любові.

«А смерть — що смерть? — вона тулиться де випаде, її виносять з помешкань…» Вкотре поет у взятій темі знаходить і свій тон, і свої питання. Як примиритися з неминучим? Як не зачепити «шкатулку страху», а вимовити з простотою хоралу: «Ні, я не втомився. Просто я збираюся в дорогу. Всі мої друзі в минулому. Скоро я покличу тебе. Ти прийдеш?» І продовжити майже за межею розуміння: «Життя не тут. Почекай. Я тебе неодмінно знайду». І тим самим пообіцяти Порятунок.