Бера і Огірок
Десь у нетрях Молдаванки, під небом безгрішним, де зірки обсипаються влітку, як листя восени, загубився старенький одеський дворик, самовпевнений і наївний, як мрія, виплекана Дюком, що відвоював право стояти цілий рік на Приморському бульварі й дивитися на море.
Жителі цього дворика нічим особливо не вирізнялися серед мешканців інших дворів, якби не ця парочка, мама і син. Ось вони повільно виходять зі свого будинку. Давайте послухаємо їх розмову.
Мама: Де багýза де базé?
Син: Базе.
Мама: Бе манóта хі?
Син: У́ца.
Мама: Нéйцик дýхіль фо?
Син: Лімати́ка на котé?
Мама: Бóхіль!
Син: Мóза зуй?
Мирна бесіда плавно переходить на підвищені тони.
Мама: Зóга!
Син: Гам!
Мама: Дóха патéка?!
Син: Кóца, кóца!
Мама (м’яко): Лáхі пу.
Мама була схожа на грушу, сіру беру, син — на пожовклий огірок з пухирцями, що росте на покинутому городі. Але перш ніж продовжити спостереження за нашими героями, пропоную зробити екскурс у минуле й сьогодення Одеси.
В Одесі завжди були, є і будуть три радості: море, місто і дворики. Якщо піти в місто, то неодмінно вийдеш до моря. Море — це море, на нього зважають, на ньому заробляють. Скільки? Хто скільки зможе. Море — ласкаве, ніжне і беззахисне влітку, колюче й роздратоване взимку. З вітрами і криками чайок воно живе на вершині нервових закінчень часу, головою уткнувшись у горизонт, не бажаючи визнавати повсякденне. Море — не вітрина і не акваріум. Це Рим, створений Творцем задовго до появи людини. Море завжди в очікуванні важкого неба, свинцевих хмар, самотньої фігури на безлюдному березі.
Розповідаючи про море, не можна оминути й моряків. Не так давно це була особлива каста. Моряків чекали. Моряків любили. З їх поверненням місто перетворювалося на шикарну барахолку із жувальними гумками і кульковими ручками, нейлоновими сорочками і болоньєвими плащами, з «Мальборо» і джинсами. Квартали, де товпляться туристи і живуть справжні одесити, — це два різних міста з міжусобицями й кочовими набігами корінних жителів. Перший — ледачий і ставний, ситий та неспішний у вчинках і думках, другий — людяний і озлоблений, життєрадісний і похмурий, відгороджений від квітучих сподівань невлаштованим побутом, заплаканими дітьми та натрудженими вуличками, хворобами й нездужанням, спраглий заробити багато напередодні безгрошів’я. Ох вже ці кануни, надійні й вірні друзі одеситів!
І нарешті — дворик. Він завжди був оплотом матеріального і нехтував духовним, всіляко витравлював його зістарих осель, як труять щурів. І так було завжди, поки не з’явилися осі й давиди, які з ранку і до вечора пілікали на скрипці. З цього моменту дворик перетворювався на Вавилон, і, якби не скандали й жінки легкої поведінки, мешканці б померли від нудьги та одноманітності.
Миршаві будівлі стояли, як правило, півколом, і дворики нагадували підкову, от тільки не треба додавати «на щастя». Його тут і без підкови з головою. Вони стояли на смерть, щільно притулившись один до одного, ох уже ці одноповерхові хмарочоси! Вони, бачте, тримають кругову оборону. Від кого? Так від усіх одразу, і від часу передовсім.
Тепер повернемося в наш дворик, щоб поставити мамі з сином одне–єдине запитання: «Ви що, не можете розмовляти нормально?»
Коли я зважився на це, вони стояли один проти одного так, як цифра 6 стоїть проти цифри 12 на циферблаті. Моє запитання вибило їх із рівноваги, і вони почали рухатися. Мама — з такою швидкістю, що її голова хиталася, як у фарфорового китайського бовванчика. У цей час син то підходив до мене, то віддалявся, немов розглядав шедевр. Я не знав, як поводитися. Але коли вони, взявшись за руки, завели навколо мене хоровод, мені здалося, що земля йде з-під ніг. Так тривало хвилин з десять. Усе відбувалося в повній тиші.
Я відчув, що запитання моє виявилося недоречним і нетактовним. Вони не розуміли, як пояснити мені філософію їхнього способу життя, тому й виник танець. Тільки я подумав про це, як мама заговорила знайомою мені мовою. «Ми не придумуємо слова, ми придумуємо смисли і висловлюємо себе в звуках, співзвуччях, витягуючи з підсвідомості наші почуття й відчуття, і прекрасно розуміємо один одного. З кожним таким діалогом наш слух стає більш вишуканим, він, як камертон, налаштовує душі, а не заганяє нас повсякденною промовою в прокрустове ложе одноманітного і монотонного життя. Зараз ми готуємося до виходу в місто, так, немов вирушаємо в подорож навколо світу. Ми — невтомні романтики, і хто з нас Дон Кіхот, а хто Санчо Панса — чи не все одно? Ми йдемо відкривати світи, які з часів Адама живуть в нас. Для цього не треба багато грошей, вони взагалі не потрібні, тому що не потрібні ні інші країни, ні інші міста». Я бачив, як оживають очі цієї немолодої жінки, як змінюється її обличчя. А трохи віддалік стояв син і усміхався. Її губи подарували мені зліпок останнього «прощай», і знову я почув знайоме нагромадження звуків. На їхніх обличчях з’явилися колишні маски, і вони, не поспішаючи, вирушили в місто на пошуки Дульсінеї.