Інтерв'ю

Поет Олександр Коротко: Юріїв день Богатіков настав!

Ольга Барашікова

(Публікується скорочено)

«Хочете побачити щасливу людину подивіться на мене!» — часто казав зі сцени Юрій Богатіков. Ні в минулому, ні в нинішньому році в столиці не було творчого вечора, яким би кияни вшанували пам’ять співака втомленого підводного човна, полкового оркестра і курганів темних, сонцем обпалених.

І все ж «Юріїв день Богатіков настав» — так починається вірш, присвячений пам’яті щасливої ​​людини. Його написав київський поет Олександр Коротко. Пісні Коротка виконують Йосип Кобзон і Тамара Гвердцителі, Філіпп Кіркоров і Олександр Малінін, Микола Караченцов і Таїсія Повалій. Співав їх і Богатіков, що мешкає нині в небесних кварталах («Квартал небожителів» — назва однієї з книг поета).

— Олександре Шимоновичу, чому ви відмовили Богатікову, коли він запропонував вам співпрацю?

— Я був молодший на 15 років — більш амбіційний, імпульсивний, та й поетом-піснярем себе ніколи не вважав. Наше знайомство відбулося в Криму років 15 тому. Деталей я не пам’ятаю, але це було пов’язано з інтересом Юрія Йосиповича до моєї творчості. Розмова тоді не вийшла. Він потім років п’ять говорив: «Шимонович мені все одно ніколи нічого не дасть заспівати».

— За що така немилість?

— Очевидно, не знайшли ми тоді потрібної інтонації. Юрій Йосипович прийшов до мене навіть не як метр — як «кілометр» і чекав моєї негайної  радісної згоди: він — відомий, а я — ніякий (але пам’ятник собі ще тоді спорудив).

 У серпні 95-го року я зі своїм другом — композитором і виконавцем, нині народним артистом Миколою Свидюком — презентував новий альбом «Розлука — привід для зустрічі», над яким ми з Колею працювали три роки. У невеликому залі ялтинського санаторію «Чорноморський» зібралося чоловік 80. Юрій Йосипович почув про це і подзвонив (вперше за п’ять років після тієї невдалої  розмови): «Не будеш ти проти, якщо я приїду зі Славою Белза і познайомлю тебе з ним? Ти ж мене не любиш… »  «Приїжджайте, буду радий, — відгукнувся я. — „Накатимо“ потрошки! » Але не зізнався, що добре знав мистецтвознавця і телеведучого Белза, а Святослав — мою поезію.

Все, що відбувалося ввечері після концерту, було набагато більш значуще, ніж власне дійство на сцені. Тоді я відразу закохався в Юрія Йосиповича всім серцем, хоча ми не гомосексуалісти. У ньому було дуже сильне чоловіче начало, і в той же час він був дуже вразливою, тендітною, незахищеною людиною. Як ніхто інший, розумів, що славу потрібно набути, а честь — тільки не втратити…

 Він умів дружити, і його насмішкуватість, іронія — не що інше, як захисна реакція доброї, теплої людини, яку життя викинуло в це море історичних катаклізмів. Богатіков завжди боровся проти мародерів людського щастя…

Разом звалилися всі перепони. Юрій Йосипович увесь час жартував, був розкутий, легкий, іронічний, повторював: «Я зараз в тому віці й стані, коли можу порадіти за інших. Знаю акторську братію — всі заздрять, воюють один з одним ». Потім звернувся до Свидюка: «Колю, тобі безмірно пощастило: ти нарешті знайшов автора своїх віршів. Віршів, повторюю, а не пісенних текстів». А після паузи примружив очі і, дивлячись у далечінь, вимовив неголосно, ніби не звертаючись до мене: «Сподіваюся, що колись я теж зможу заспівати щось із вашої поезії».

Сьогодні у багатьох наших виконавців все роздроблене: особистість, голос, музика, тексти. І цю несвіжу окрошку вони виливають нам на голову. А Юрій Йосипович був цілісним. Він відштовхувався від слова, любив поезію. У нього був єдиний привілей — істинний талант. Його енергетичний посил, злиття вокальних даних і потужного духовного начала нікого не залишали байдужим. А в кінці життя Богатікову потрібно було не визнання, а розуміння…

Після того вечора в «Чорноморському» ми часто зідзвонювалися. Потім я переїхав з Криму до Києва, але зв’язок між нами не перервався. Слова Юрія Йосиповича виявилися пророчими — він взяв до свого репертуару сім пісень з нашого із Миколою Свидюка диска, понад інші любив пісні про війну: «Реквієм», «Негода» і «Розлука — привід для зустрічі». Він їх співав у Москві — в концертному залі «Росія», Великому театрі, консерваторії імені Чайковського.

— У нашу останню зустріч з Юрієм Йосиповичем у номері київського готелю «Спорт» він наспівав мені й своїй дружині Тані вашу «Скажи, циганка, стара ти звідниця, скажи мені правду і не сперечайся, яка масть мені випала сьогодні …» і подарував диск вибраного «Червоні троянди», куди увійшла і ця композиція…

— Вона називається «Очікування». Музику до неї і ще десяти моїх пісень написав кримський композитор Володимир Кеслер (шість з них виконував Юрій Йосипович, зокрема й на «Слов’янському базарі» у Вітебську).

Пам’ятаю, в середині 90-х років у Ялті був великий концерт зірок української і російської естради. Богатіков співав дуетом зі Свидюком мою «Розлука — привід для зустрічі» і, бажаючи зробити мені приємне, раптом сказав у мікрофон: «Автора на сцену!» Я став відмовлятися жестами, але мене все-таки витягли, поставили перед залом, і я почав підспівувати. Богатіков різко змінився в обличчі, вирвав у мене з рук мікрофон і прошепотів: «Шура, іди в зал». Йому було важко повірити, що у мене немає музичного слуху.

А на святкуванні п’ятиріччя «Бульвару» в ресторані «Президент-готелю» ми від радості, що зустрілися, міцно випили, забувши, що йому ще виступати. Тетяна, його дружина, трошки нервувала, але, як людина делікатна, зауважень нам не робила. Раптом підійшла ведуча і попередила: «Юрію Йосиповичу, через номер Ваш виступ».

Бачу: його обличчя покривається червоними плямами. «Що трапилося, — питаю, — тобі погано?» Він видихнув: «…твою мать, я забув вірші, нагадай скоріше!» І тут я впадаю в повну прострацію, в голові жодного слова… Він встав, важко зітхнув: «Жах!» — і приречено попрямував до сцени… Що він співав, не пам’ятаю. Зі свого вірша я впізнав один рядок.

 — Та ж не вперше! Як Богатіков на відповідальних концертах забув слова своєї коронної  «Давно не бував я у Донбасі» і п’ять хвилин перед залом, заповненим високими чинами, повторював під музику перший рядок з різними інтонаціями, поки не «доспівав» до логічного кінця мелодії.

— Так, із завданням він знову впорався з честю. Повернувся за столик і питає: «Ну як?» «Приголомшливо! — щиро захоплююся я. — Ти блискучий імпровізатор, я тобі дам прізвисько джазиста!»

Нещодавно я розмовляв по телефону з його вдовою Тетяною, і вона зізналася: «Юра завжди до вас дуже трепетно ​​ставився». Зазвичай він мені дзвонив першим: «Олександре Шимоновичу, вітаю Вас…» «Здрастуйте, товаришу Юрію Йосиповичу», — ритуально відповідав я. Після цього ми захоплювалися, і він одразу ж виправляв себе: «Ну що, Шуро, здрастуй!» Називав мене не Сашком, а Шу-у-урою, протяжно вимовляючи кожен звук (тільки мама і моя сестра Світлана називали мене так, для дружини і друзів я завжди був Сашком — таке ось інтимне повернення в дитинство). «Юро, привіт!» — потрапляв я в тон і вже бачив себе Шурою Балагановим, а його уявляв Остапом Ібрагімовичем Бендером у виконанні нашого улюбленого Юрського.

Під час одного з таких іронічних ігрових діалогів я прочитав Богатікову свій новий вірш «Сорок перший»:

Раненое небо
К нам пришло с войны.
По краюхе хлеба
Маршируют сны.
Мама, я не плачу.
Умирает жизнь.
«Будет все иначе», –
Мамочка, скажи.
Годы кинолентой
В прошлое зовут.
Сорок первый, лето
Падает в траву.
Лагеря, окопы,
Подвиги солдат.
В черном — пол-Европы,
И в крови наряд.
Горе, как молитву,
В храме повторяй.
Всем сердцам убитым
Уготован рай.
Города воскресли,
Расцветает май.
О войне все песни
Памяти отдай.

Закінчив, а на іншому кінці — тиша… Подумав, що обірвався зв’язок, і поклав трубку, відразу ж перенабрав. У трубці зазвучав незнайомий голос — низький, грудний, спазматичний: «Шуро, я плакав… Дякую… Подзвоню завтра…»

Але і завтра, і післязавтра телефон мовчав. Дзвінок пролунав через тиждень. Впізнаю гучне богатіковське: «Олександре Шимоновичу, здрастуйте!» — «Здрастуйте, товаришу Юрію Йосиповичу!» Три-чотири загальних фрази і знову «Шура — Юра», Ільф і Петров входять в наші душі, і ми граємо в діалоги. «Як ти міг таке-е-е написати?! — запитує він мене. — Це ж про моє дитинство! » «Висоцький теж не воював», — хотів заперечити я, але не став і поклав трубку, як він тиждень тому, не в силах впоратися із хвилюванням.

Через деякий час київський композитор Інна Пушкар, з якою я співпрацюю, написала музику до «Сорок першого». Богатіков так хотів її записати! Інна часто грала і співала йому по телефону «Поранене небо до нас прийшло з війни…»

На початку листопада 2002 року я з дружиною відлітав до Дюссельдорфа. Під’їжджаю до Борисполя. Лунає дзвінок мобільного: «Шуро, привіт! Кожен раз, коли перечитую твій „Сорок перший“, плачу. Напевно, став сентиментальним і дурним…» «Юрочко, зовсім ні! — заперечую розчулено. — Я тобі безмірно вдячний, що ти вмієш так відчувати, пропускати через серце ці рядки! » Він продовжує: «Я в Києві, давай зустрінемося». Я хотів було розвернутися, але машина набирала швидкість, та й справи були невідкладні. Вибачився: мовляв, через годину літак, повернуся — і відразу зустрінемося. Але в грудні Богатікова не стало…

— У минулому лютому в Києві так і не знайшли гроші на вечір пам’яті Юрія Богатікова, присвячений його дню народження, в цьому — теж …

— Від такого ставлення до пам’яті Юрія Йосиповича не його душа страждає — це ми себе засуджуємо, адже пам’ять — чи не найцінніше в людському житті.

Нещодавно мені подзвонили організатори і попросили разом з Ігорем Покладом і Юрієм Рибчинським приїхати 28 лютого в Сімферопольський український музично-драматичний театр. Обіцяв бути Василь Лановий, чекали Бориса Штоколова, але 6 січня 75-річного великого російського баса не стало…

Я поклав трубку, всередині все клекотіло, нахлинули спогади. Всю ніч не міг заснути  — писав по пам’яті вірш, на світанку записав його, щоб не забути:

Юрьев день Богатиков настал.
Сделай шаг, забудь про пьедестал.
Между нотой «до» и нотой «ля»
черною пластинкой крутится земля.
Ты уже шагнул за горизонт,
там Гуляев, здесь твой друг Кобзон.
Ты о нашей жизни расспроси.
Комом в горле встала нота «си».
Значит, не допел, не досказал,
не до…
Не объехал море городов,
все шутил, надеясь на авось.
А сегодня ты наш главный гость.
Гвоздь программы, Юра, проходи,
все твои гастроли впереди.
Видишь, зал тебя встречает стоя,
как положено встречать героя.
Все, что наболело, расскажи 
во всю ширь израненной души. 
Кто сказал, что с нами тебя нет, 
если ты из рук берешь букет. 
Славу ты на гордость променял, 
но всегда с тобою был твой зал. 
И сегодня мы в одном строю, 
песню будем петь шахтерскую твою.

Більше