Поема «ЗАРЕ НАВСТРЕЧУ» (написана 11 років тому) Олександра Коротка, подібно до щита Ахілла в античній поемі Гомера, містить потужний зоровий малюнок, на якому зображено цивілізацію від гуннів до вітражів зародження й падіння комуністичної імперії (Вертикальное // счастье по струнам небесным на землю бежит, словно // полчища гуннов. Так рождаются в мире подлунном // на закате истории славных знамён витражи). Це поема-екфразис, у якій між словами пролягає особливий зв’язок на основі внутрішньої рими та принципу дисемінації.
«Рваний», уривчастий ритм усередині кожного рядка динамізує розгортання мотивів, кожний із яких символічно закодовано в назвах частин поеми («Девка», «Империя», «Поводырь», «Сюрприз», «Равенство».
Раздавали объятья. Ветром скошенный дождь умирал.
Осень в скромненьком платье листопад провожал.
Беспризорные дни – малолетки эпохи со стола
мирозданья собирали по крохам звёзд беспечных
тепло. Ждали лучших времён. Над обещанной славой
палачи ворожили. И вставали рассветы не с левой,
а с правой – чтобы лучше мы жили. От счастливого
детства и кровавых знамён нам достался в наследство
прах забытых имён.
О. Коротко створив епічне полотно про кінець, хоча здається, що в цьому колі подій немає ані початку, ані кінця. Події то інтроспектуються, переходять у внутрішній сюжет, то, навпаки, оприявнюють на поверхні тексту величезні айсберги історичних сюжетів, добре знайомих мешканцям (пост)радянського світу. Скільки деконструкції в поемі, скільки самоіронії (історія ніби сміється з себе, деконструюючи колишній захват від майбутньої загибелі, до якої призведуть ґрандідеології), що розчиняє айсберги, під якими в глибинах — мільйони життів, доль, трагедій (День разрезал // рот для смеха. У Ван Гога ухо взял. Плакало от страха эхо. // В муках умирал вокзал).
Античні епічні полотна, наприклад, як у Гесіода чи Гомера, монологічні: це історія й факти, які інкорпорують у себе міфологічні уявлення про загадкових, умовно кажучи, Гога і Магога. В О. Коротка епос символістський, а отже, в ньому є увиразнено авторський голос, який прокладає незвичні зв’язки між словами, образами, ситуаціями, історичним періодами… Поема побудована на анжамбемані, фігурі розриву й переходу, а отже, трансгресія тут у самому поетичному єстві (коді) твору. Тут і високий, і низький регістри, і ода, й панегірик часу.
Гостродинамічний і, по-своєму, зухвалий твір, викличний і драматичний, який поглинає читача в свої шпарини, розламані скелі на межі слів і речень. Слова-концепти в назвах частин поеми — це персонажі містеріального дійства, у якому є внутрішній шлях, мотив шляху-пізнання (самопізнання), а отже, доцільно сказати, що «ЗАРЕ НАВСТРЕЧУ» — поема-містерія. Тільки от що там, за пробудженням Еос: чи не початок нової «загірньої комуни» й «голубої далечини»?
Людині не дано пройти крізь двері майбутнього, допоки не настане свій час. Дивна логіка часу є в цьому тексті: хоча він про минуле, про те, що знаємо, є в ньому невпинне бажання прочинити двері в майбуття, що під силу лише поетичній уяві. В О. Коротка в поемі «ЗАРЕ НАВСТРЕЧУ» уява за своєю силою не людська — демонічна, мефістофелівська, в ній сила атлантів і богів, які в новому часі стали божками-тиранами, «поводирями» нових правд і забутих істин. Конкретні реалії часу розчиняються в загальній понадчасовій картині людського поступу й падіння.
Малолетки вечера. Сны с открытыми глазами.
Беспризорное вчера. Жизнь, не сдавшая экзамен. Аист
Ленина принёс. Заросла толпа-трава. Свой назойливый
вопрос Гамлет снял с повестки дня.
«ЗАРЕ НАВСТРЕЧУ» нагадує уламок старої книги, частину апокрифічної Книги, яку було заборонено читати масам. Для них — інші письмена. О. Коротко створив філософський гімн, поліжанровий (не лише жанром «поеми» доцільно обмежити цей твір). Це поема-реквієм, поема-симфонія, поема-містерія, у якій водночас є карнавал. Такі жанрові інваріанти можливі, бо твір полістилістичний і філософський. У будь-якому разі це надзвичайно візуальна поема, тканина якої складається з яскравих кадрів (Апельсиновые закаты. Коркой хлеба подкова легла. // Шарлатаны и акробаты тихо пакостят из-за угла. // Подворотни в истерике бьются, собирается гордый // народ. Ближе к вечеру скромно напьются в стороне // от житейских забот), за якими розпізнаєш епоху. Трагічну, червону й коричневу, зачумлену і просвітлену, де так багато підтексту й іронії, напівтонів і бравад, правди й неправд (Маршируют парты. Гитлерюгенд в школе. Все сейчас // воруют. И, пока на воле, думают о юге).
Такі твори сигналізують про глобальні зміни світовідчуття, про зміну епох, оскільки самі вони є маніфестами кінця й початку. Природні катаклізми, неприродні зміни, плин закономірностей і карусель абсурдності — все це сховано чи, навпаки, виставлено на поверхню поеми.
Надежда ослепла и взглядом бесполым блуждает
в потёмках тревожной отчизны. Нет солнца. Из пыли
и пепла рождается горе, и дни-афоризмы читают
молитву, и море губами солёными землю целует.
Кто внемлет рассудку, тот веры не знает. Не полдень,
а призрак блуждает по свету. Прозрения час где-то
рядом, он близок. Но предали гения, право отняли
на вечную славу, на долготерпенье.
В історії останнього століття було так багато викривлень, що годі сподіватися на те, що історія може бути правильною, що в світі є правильна модель розвитку людства. З однієї точки може розпочатися безліч можливостей, сингулярний момент часопростору містить потенцію до творення безлічі променів. Який із них поведе історію за собою? — сказати неможливо. Але цей промінь (тобто поема) О. Коротка — епічний і діалогічний водночас (він, просто кажучи, сучасний). Поема епічна в тому розумінні, що все вже було, що час правічний і незмінний у своїй найменшій з’яві тут-і-тепер; а діалогічна, бо між усіма словами й речами в цьому космосі поеми О. Коротка є зв’язок — на рівні ритму і внутрішньої рими, на рівні нагромадження фактів-відчуттів-явищ і їх поступового розчинення в магмі Часу.
