Хто з них сонце — Одеса чи Бабель? А може, Одеса Бабеля і є сонце, яке скотилося з гірських вершин і вогненною кулею погромів пронеслося єврейським життям, спопеливши душі нестерпних та невгамовних євреїв, які вижили, але шрами пам’яті лишилися на все життя, так і не зарубцювавшись на лицях їхніх доль? На те вони й погроми, і революція — продовження погромів. Почалося все з євреїв, а закінчилося росіянами, українцями, татарами — усіма, хто заслужив честь потрапити під червоний терор вінценосних вождів, який став предтечею так і несправдженого щасливого життя майбутніх поколінь.
Читаючи Бабеля, не можеш позбутися відчуття, що його розповіді — це не справжня минувшина, не історична правда. Правда не може бути такою страшною та жорстокою. Швидше за все, це вигадка, романтична утопія хворобливої уяви автора, яку він переніс на папір, а потім силою свого генія оживив і зробив надбанням нашої історії.
Як могло статися, що дитинство та юність наших предків зі сторінок «Одеських оповідань» пішли добровольцями до «Конармії»? Бабелю вдалося зодягнути стрій своїх нерукотворних задумів у неймовірну мову натхненних образів.
Його проза — це не замки на піску, їх хвилею часу не змиєш. Вона проростає у нашій свідомості трагічними фарбами. Це сад життя, де дерево пізнання добра і зла, на жаль, уже дочекалося свого змія-спокусника.