Гоголь — небожитель. Його «Мертві душі» — великий симфонічний твір. Простотою викладу і глибиною проникнення в суть явищ схожий на музику Моцарта.
У «Мертвих душах» — жодного позитивного героя, але кожен з них викликає симпатію та усмішку. Вони наївні та добродушні. Їм вдається красти, скнарувати й куражитися по-особливому, по-дитячому. Крізь призму неправдоподібності сюжету проступають як душі героїв роману, так і душа всієї Русі.
У літературі Гоголь — Босх і Брейгель в одній особі. Творці такого масштабу поза часом. Одна лінія, один вигин пензля Модільяні, два-три слова у Гоголя — і готовий портрет. Це як у Бетховена в П’ятій симфонії. Декілька вступних акордів — і все життя перед очима.
Якщо в «Мертвих душах» багато фарб, то «Шинель» — монохромна. Тут не блискучий пушкінський Петербург «Євгенія Онєгіна», а похмуре, безрадісне, сіре місто, заповнене самотністю й байдужістю. Воно постає, як величезний фантом неосяжного болю всіх Акакіїв Акакійовичів світу. Пригадується «Замок» Кафки. Петербург і Замок — два монстри, що спопеляють людські душі жорстокістю і зневагою. Ніхто до Гоголя не олюднював місцевість, вирощену на болоті Петром.
Акакій Акакійович, хто він — ізгой, розчавлений п’ятою часу, чи майбутній генерал, гордовитий і байдужий? Адже генерал у Гоголя — той самий Акакій Акакійович. Як же так? А ось так. Це і є матінка Росія — з кріпацтвом і без. І це вже вирок не окремій людині та конкретній епосі, а епохам і людству.
І нарешті «Ревізор». Якщо роман «Мертві душі», за визначенням автора, — поема, то «Ревізор» — поема у квадраті. П’єсу я сприймаю як один великий віршований текст, натхнення, дотик до слова Божою милістю.
Письменник розглядає російську душу під мікроскопом, препарує несподівано, по-гоголівськи, і у своїй ірраціональності абсолютно раціональний та достовірний, як і личить генію.
