***
Крапля земної роси
нагадує безтілесну мить,
немов беззахисне немовля
у хвилини потрясінь,
чиє его живе
в гамівній сорочці очікування
і не бажає мати родинних зв’язків
з епохою інквізиторів,
із катарсисом
новонароджених сліз,
що ведуть до епілогу
здійснених страждань,
позбавлених приспіву тиші
й чуттєвої любові
до піщинок часу –
крупинок буття,
що несуть золоті яйця
втрат
у кунсткамері
пісочного годинника.
Що це –
притулок бездомної порожнечі
чи казенний вік
войовничих ночей
у пустелі слів?