Поезія — небезпечна річ. Як пластикова бомба. Згадаймо Пастернака: «А рядки з кров’ю. Вбивають. Налинуть горлом і вб’ють». Скільки поетів зазнали навіть не поразки, а повного краху, наважившись виступити не з одним і не з кількома віршами, а відразу з цілою книжкою. Французи кажуть: «Слова в’януть після того, як вони надруковані». Напевно, Іван Франко знав цю істину, назвавши свою кращу книгу віршів-пісень «Зів’яле листя».
Оригінальність, я б сказав, унікальність поезії Олександра Коротка — в її ледь помітній матеріальності. Це як нетканий шовк. Неписані рядки. Невимовні слова. Слова тільки в думках. Ось поет подумав, і це передалося вам як натяк, як одкровення, як магія. Вірші не для читання вголос, а для вбирання поглядом — і тоді вони проникають в тебе, як передвічна суть, як обіцянка і надія, бо створення світу тільки гряде. Звідси велика туга за усім, чого ще не було, що не відбулося, про що не говорилося (особливо у вірші «Я — таємниця»). Ці вірші допомагають жити не в дріб’язковості й суєті повсякдення, а в тій величезній самоті, де ми залишаємося людьми в найвищому значенні цього слова. Не знущальний рев ракет, не гуркіт солдатських чобіт на державних парадах, не занудне дзижчання політичних лідерів з казенних трибун, а благословенна тиша іконостасів, синагог і людської самотності. Тиша розлита в цих віршах, як божественний напій.
«І проростуть слова в свідомості моїй мовчанням твоїм».
Так звані модерністи вважають, що варто прибрати з тексту всі знаки пунктуації — і ти вже модерніст. Насправді потрібно прибирати не крапки і коми, а перешкоди між поетом і читачем, між візуальним рядом і незримим проникненням у суть, між примітивною матерією написаного, зображеного, традиційно означеного і найвитонченішими еманаціями сенсу, того, про що Олександр Коротко сказав надзвичайно точно — «Виникає релігія слова».
Дійсно так: релігія слова. Сьогодні потрібна така поезія, яка вціліла б навіть тоді, коли згорять усі бібліотеки світу, збереглася в тому найнадійнішому сховищі, що зветься людський пам’яттю, людським серцем.
Нехай скаже про це сам поет в одному зі своїх, на мій погляд, програмних віршів «Симфонія»:
Сколько нас, бесполезно живущих, читающих в лицах на память заклинанья веков,
и слышащих ветра тревожную ярость, подвластную только угрюмым лесам,
парящих над бездной на крыльях таких безучастных, как жизнь, облаков.
Чье имя всего лишь напев колыбельной отчизны безумной, тот горький бальзам, посмертный
постскриптум, врачующий душу от жажды событий, немеркнущий сон, разбросанный по углам
иконами воспоминаний, где ангелы службу земную
несут на паперти вечности, где слово бесценно, где каждый поклон
отзывается эхом в поющих сердцах.
31 жовтня 2000 р.
P.S. Борис Пастернак, коли хрущовські ідеологічні яничари цькували його за роман «Доктор Живаго», в одному зі своїх листів писав: «Мистецтво не доблесть, але ганьба і гріх, майже простимі у своїй прекрасній безневинності, і воно може бути відновлено у своїй гідності й виправдано тільки величезністю того, що буває іноді куплено цією ганьбою». Саме таку «величезність» я побачив у віршах Олександра Коротка.