Критика

Сенс життя поета. У чому він? З точки зору меркантильного соціуму життя творця взагалі безглузде, адже його цінності іншого роду, їх можна побачити тільки на відстані. Не так давно в моєму оточенні у зв’язку зі смертю ялтинського поета Сергія Новікова хтось висловив ​​думку про те, що не можна ототожнювати людину і поета, що часто людина як істота фізичного плану не дотягує до поета, яким він же і є. І відразу постало запитання: а чи є в такому випадку потреба прагнути до знайомства з поетом, хіба мало просто знати його вірші? Спірне питання. Ясно тільки одне: якщо ти розумієш поета, ти приймеш і людину в ньому — іпостась стражденну, у спокуті своїх і чужих гріхів і вічному розп’ятті своєї душі на хресті.

Про Олександра Коротка як про людину говорити складно, надто вже він на виду. Невільні від усіляких програмувань і соціальних шаблонів, ми про таких людей, як правило, судимо побіжно і приписуємо їм те, чого насправді немає. Олександр Коротко як поет був мені до недавнього часу знайомий лише за чутками. І ось у мене в руках невеликий, добре оформлений буклет з його фотографією і віршами. Фотографія ні про що не говорить. Зате промовисті вірші.

Я не можу назвати себе блискучим знавцем світової поезії, мені значно ближче дослідження відчуттів, які дарують певні поетичні рядки. Однорядкові вірші — це вельми поширений поетичний жанр, особливо улюблений поетами Срібного століття. Згадаймо Макса Волошина і його знамениті однорядки під акварелями:

Один місяць місяцеві іншому дивиться в мертвотні очі.

Як молоко скипілося, брижі перлинних хмар.

І дихає ранкова свіжість на темній зелені лугів.

Береги розповідають сутінковий сон.

Але «срібники» не придумали однорядкові вірші, вони запозичили їх у японській культурі, яка на початку двадцятого століття разом з роботами японського художника Хокусая вплинула на багатьох європейських художників і поетів, і особливо французів, де й формувалася творча іпостась Макса Волошина. Для прикладу наведу кілька віршів новатора класичної японської поезії Мацуо Басьо, навмисно записавши їх в один рядок (переклад Віри Маркової):

Старий ставок. Стрибнула в воду жаба. Плескіт у тиші.

Гойдаючи дощаті двері, змітає до них листя з чайних кущів Зимовий холодний вихор.

Бенкетують в дні розквіту вишень. Та каламутне вино моє біле, та з лушпиння рис мій чорний.

Схилив голову, — немов весь світ перевернувся, — під снігом бамбук.

Здавалося б, що можна ще придумати після знаменитих японців і давно відомих поетів? Олександр Коротко нічого нового і не придумує. Поет іде далі: розширюючи й поглиблюючи рамки власного бачення сучасної дійсності, він надає цьому жанру нового колориту — колориту сучасності з її гостротою сприйняття, замішаною на звичному очікуванні Апокаліпсису, і одночасно подивом мудрості зримого світу. І ось парадокс! — трохи знаючи японську поезію, я раптом приходжу до висновку, що нинішній світ у своїх основах не змінився. Змінилися тільки його атрибути, як декорації на сцені. Судіть самі, хіба філософ Олександр Коротко у своєму однорядку «Краще здогадуватися, ніж знати» не налаштований у розумінні процесів Буття з філософом Басьо на одну хвилю, який так само спокійно стверджує: «В печалі сильніше відчуваєш, що вино — великий мудрець; в злиднях вперше пізнаєш, що гроші — божество». Стверджувати — значить знати істину. Може, так воно і є.

І тут же Олександр Коротко пише абсолютно сучасні речі, що буквально вибивають зі звичної колії і змушують зупинитися.

Страх — мій янгол-охоронець.

Що це, фрейдівська концепція? Та Бог з ним, з Фрейдом, тут можна сперечатися до нескінченності, але мені бачиться древній символ змії, що заковтнула власний хвіст: той самий еліпсис, що передбачає початок будь-якого процесу в його закінченні, вічний символ вдосконалення. Має рацію Олександр Коротко, без страху людина мертва.

Я не знаю, чи знайомий Олександр Коротко із дзеном, та мені це й не цікаво, але його однорядок «Розсміши зірку» — це дзеновськой коан. Це завдання, яке поет-учитель дає читачеві-учневі, щоб той пізнав себе, якщо, звісно, захоче цього. Розсмішити зірку насправді так само легко, як танцювати з дощем, розрізняти вітри за характером, чути, як шелестить трава. Все геніальне гранично просто. Я недавно десь прочитала, що справжнє почуття гумору з’являється у тієї людини, яка обережно зазирнула в бездонну прірву й повільно йде назад. Розсміши зірку — і у тебе не залишиться претензій до навколишнього світу. Дійсно просто.

І раптом: «Скуйовджені барви жовтня». Може, «скуйовджене листя жовтня»? Мені кілька разів дорікали, що я як поет поєдную у своїх віршах несумісні поняття, що за логікою віршування — не можна. Я не хочу знати логіку віршування, я її відчуваю. Я зустрічаю таку ж алогічність у Олександра Коротка і розумію, що прийшов час алогічних, час пошуку нових стилістичних форм. Коротко переносить дії з листя на якість їх барви і отримує подвійне уособлення в номінативному реченні — знову та сама еліптична конструкція. Результат такого, на перший погляд, складного перенесення — живе відчуття шурхоту під ногами листя.

А потім — ціла серія однорядків динамічних, таких, що проривають простір, немов летить ядро в натягнуту парусину: «Птахи сонце на крилах несуть. Навчи мене жити, божевільний світанку. І гніздо, що надія намагається звити, зруйнують. У тривоги свої постояльці…» Тут з’являється щось зовсім нове, надфілософське, надспоглядальне. Автор перебуває в центрі світу, який закручений навколо нього в галактичну спіраль, де божевільний світанок кидає виклик, де тривога — жива мисляча істота, що пожирає інфантильних людей, де абстрактна надія порівнюється з птахом, істотою вільною, символічною і одночасно залежною від лихої волі людей. Зауважте, люди в усій цій фантасмагорії — лишень постояльці. Як і сам поет, що стоїть у центрі світу. Знову еліпсис, парадокс сприйняття, але хіба не парадоксальне саме життя, хіба не наповнене воно таємницею? І поет пробивається до цієї таємниці невтомно, немов до останньої істини, і не може її осягнути, але відгомін її, немов бризки від збуруненої морської хвилі — на каменях, осідають у рядках і звучать, розбурхуючи уяву.

Однорядки Олександра Коротка залишають відчуття спійманої і застиглої на льоту миті. Ніби автор відсікає динамічну навколишню дійсність, нівелює час як поняття ентропічне і замикає цю мить у межі ритму, особливим чином вибудуваної фонетики і парадоксального сенсу. Але він не стає статичним, бо в видимому тупику нашого тривимірного простору, де динамічний, процесуальний час, який є основою всього, втрачає своє значення, коротковський образ-мить проростає корінням углиб, вгору, вшир, відкриваючи свідомості інші багатовимірні простори.

Але представляти Олександра Коротка як автора одного напряму в поезії не зовсім вірно. Я читаю його «повні» вірші, де, як і належить, є динаміка, і відчуваю зовсім інший характер, іншу якість руху. Взагалі, я б сказала, що поет майстерно володіє часом. У однорядках він його утихомирює і часто зупиняє зовсім, а в «повних» віршах його час стає настільки стрімким і практично некерованим, що відчуваєш, як б’є тебе в обличчя вітер розтривожених ним просторів. Знову прорив. Але куди? Як він здійснюється?

І я розповідать тобі не стану,

як сніг кружляв, як туга була п’яна,

як уві сні таємно так і дивно,

у недоступнії для серця далі

за серцем вслід країни відлітали,

збираючи жарини на світанні.

Автор, на перший погляд, абсолютно ігнорує такі непорушні канони віршування, як рима і ритм. Кількість складів у рядках не відповідає один одному, немає чіткої схеми, рима начебто спочатку відчувається, та раптом втрачається зовсім і впирається у фонетично сильне кінцеве слово, що не римується ні з чим раніше. Але вже зав’язався, закружляв глибокий внутрішній відлік, почав ніби розкручуватися по спіралі, і ми підсвідомо починаємо шукати десь на периферії вірша продовження, співзвуччя того світання і раптом знаходимо:

Я розповідать тобі не стану,

як сміялись хвилі в океані,

як під небом кинутим і раннім,

помирали хмари в грудні…

Причому, останні слова — акцентологічні, на них здійснюється обрив рядка, щоб перевести подих. І в цій неправильності коротковського віршування і є та сама сила, яка робить вірш живим, діючим, збудливим. Дія ні на секунду не завмирає, вона захоплює все нові й нові кордони авторського мікрокосму, залучає їх до фантасмагоричного танцю смислів і… раптово заспокоюється. Усе це схоже на потужний порив вітру: поки він не припиниться, неможливо розслабитися. І внутрішня увага читача, захоплена автором, на короткий час стає полоненим авторської уяви. Десь можлива аналогія з динамікою російської змови, вірніше — з її концепцією. Виникає певна магія ритму, і якщо в цьому ритмі присутній сенс, вплив вірша стає неймовірно сильним. А сенс у віршах Олександра Коротка настільки глибокий і різноманітний, що на якомусь етапі починає заперечувати власне глибокодумність і плавно перетікає у східне споглядання дійсності без зовнішнього усвідомлення, що ми вже бачили в його однорядках.

У вірші «Загубившись на карті подій» смисли і філософські сентенції нанизуються один на один, створюючи відчуття потоку свідомості. Ліричний герой вірша — дуже поспішає жити, він прискорює час, «висмикує» з власного буття спогади про події реальні та уявні, і десь ми починаємо сумніватися: чи реальність це взагалі? І немов маяки, в його віртуальному просторі горять вбудовані однорядки-вислови: «моя пам’яте, твій небожитель я… мавпує час на плечі… непоміченим і першим я покину цей сонний край… ім’ям твоїм скористається несмілий…»

Смисли. Образи. Натяки. Спроби розібратися в собі. Уявна безладність із добре організованою внутрішньою структурою (нехай навіть і несвідомо). Пошук. Рух. Стоп…

Так, рух. Неспокій. Неможливість залишатися на одній вершині довго проглядається в віршах Олександра Коротка так само чітко, як і його унікальна здатність, не роздумуючи довго, відкидати заскорузлі канони і люто шукати нові художні засоби. І не виникає навіть запитання, добре це чи погано. Тому що сильно. Тому що ця людина знайшла свою істину.

…Ім’ям його скористається несмілий…

Стаття опублікована на порталі «Контрабанда»: