Аркадій Демиденко творив добро й допомагав людям. І цю Б-жу місію він з честю виконував усе своє життя. Пам’яті мого друга, дивовижної та яскравої людини присвячуються ці спогади.
ДІАЛОГИ
Заспокійливі краплі спогадів не дають спокою серцю. Ну і добре. Жити за натхненням у світлому оточенні ангелів — випадало на долю не багатьом. Прийняти на віру сказане — все одно, що міркувати про не прожите. Але ж це було. І були ми, його друзі, свідки нерозуміння захвату його зневіреної душі. І було поле як відображення його безмежної доброти.
Постійно переставляючи місцями спогади з надіями, він жив нереальним життям кочівника. Стоянки руйнували його сутність. «Шукайте мене, ловіть мене!» — на ходу кричало його невгамовне єство. І це так наснажувало людей, котрі знали його близько, що важко було собі уявити, ніби гра під назвою «ану, наздожени» колись закінчиться.
Пиво — привід, пиво — випадок. І розмови — довгі, наївні та безглузді, як саме життя. Достовірність ошуканих надій у вигляді тараньки лежала на столі й просила якнайшвидше з нею розправитися, з цією неживою субстанцією епохи відродження наших нагальних почуттів. Ми не дуже хотіли слухати один одного, але нам хотілося бути. І ми були. І нам здавалося, це буде вічно.
Зрадницькі сни. Від правди — ні на крок. Ти розумієш, але не віриш. Ні, не хвороба, а сила небесна тебе забирає назавжди. Як нудно жити в ці хвилини! Доглядати найнялася «Пора». Не підходьте, не турбуйте, кричать слова у твоїх грудях, але не пускає їх на волю свідомість відчужених губ. Замріть, стійте, не поспішайте. Ти хто? Я твоя думка. Нехай сором піде. Ти не винний.
ПОДОРОЖІ. КАРЛОВІ ВАРИ
Ми не знали, як виїхати з міста, і тим більше не знали, як в нього в’їхати. Але яке це мало значення, коли Аркадій сидів за кермом? Він був упевнений у собі, у своїй інтуїції, своєму спонтанному небажанні сидіти на місці. Коли місто таки залишилося позаду, а найкоротша дорога до місця нашого призначення так і не з’явилася, всім одразу стало весело, і замість сорока хвилин ми цю відстань подолали за три з половиною години. Але це був неповторний час спілкування з абсолютно незнайомими картинками давньої Чехії.
ПОДОРОЖІ. ВАЛЬДЕМОСА
Слово — музика, слово — забуття, непогрішна краса барв і повітря, світла й теплого подиху вітру. Вальдемоса — містечко, що загубилося на карті несвідомого.
Тихий, відчужений від буття монастир і два імені в його пам’яті й пам’яті всіх, хто відвідав це перелякане часом місце. Шопен в останні хвилини життя і невтомна Жорж Санд.
Кожен з нас сумлінно виконував свої обов’язки. Аркадій вів машину, я жартував, дружини сміялися, діти шуміли. Був дивовижний захват від того, що відбувається. Час підмінив сьогодення минулим, і це минуле на ім’я «дитинство», без чітких обрисів і подій, полонило наш розум, такий земний і меркантильний, що, здавалося, ще секунда — і все повернеться на круги своя. Але обійшлося, і вже в стані повної прострації ми дружно крадемо мигдаль, безсоромно зазіхаючи на непорушні основи приватної власності.
ПОДОРОЖІ. ІЗ РИМА У ВЕНЕЦІЮ
Вечірній Рим і кафе, де писав божевільний Гоголь. А вранці — потяг до Венеції. Ми сидимо у вагоні-ресторані, п’ємо біле італійське вино та їмо моцарелу. Це все, що є. Невиспаний офіціант, повна відсутність їстівних запасів — все, як у нас.
Швидкість, з якою випиваємо вино, значно випереджає швидкість потяга. Він зупиняється кожні десять-п’ятнадцять хвилин і нагадує двірника, що обнюхує кожен кущик з бажанням видавити із себе хоч краплю зневаги до своїх попередників.
Аркадій намагається виправити ситуацію і починає довгу розмову з офіціантом зрозумілою тільки йому англійською. Офіціант дивиться на Аркадія байдужими, але добрими очима і вірить, що рано чи пізно зрозуміє, чого від нього хочуть.
Рятує ситуацію вино. Його так багато, що думати про щось інше просто неможливо. І Аркадій здається. Точніше він великодушним жестом патриція відпускає ганебного римлянина на всі чотири сторони.
ПОСТСКРИПТУМ
Небо нічне поїдене зірками, неначе віспою лице.
Бо осінь. Із рук моїх прийми аплодисменти
листя — карнавал твоїх надій. Вже не лишилося
подій, що витіснити здатні хоча б частину
спогадів про тебе. З приходом твоєї смерті
мовчання у моє буття пустило глибоко коріння.
Туга — це довгий вітер, що проймає до кісток,
коли перебирає пам’ять своїми пальцями німими
картинки давноминулого життя
