Жанр поетичних мініатюр Олександра Коротка, що публікуються нижче під назвою «Тіні слів», яка відсилає нас до одного з віршів посмертно виданої збірки Пауля Целана «Арія снігу» («висікти/ тіні слів, згромадити сажнями їх/ навколо скоби/ у вирві»), нелегко визначити, позаяк ці надзвичайно лаконічні рядки, які інколи складаються лише з декількох слів, знаходяться мовби поміж жанрами. Їхні прототипи доволі рідко зустрічаються в літературі й мають нечітко визначені, текучі межі. Насамперед тут варто було б назвати такі літературні форми, як афоризм, апофеґма, фрагмент, максима, сентенція, поетична мініатюра, моностих (моноверс) тощо. Більшість цих коротких літературних форм історично зумовлені, вони пережили період свого розквіту в попередні епохи й майже зникли сьогодні з літературного вжитку. Крім того, вони нерідко відзначаються досить відмінними змістовними цілями й структурними закономірностями. Так, наприклад, фрагмент розуміють як неповний чи незавершений твір, а з часів німецького романтизму також як свідомо обрану літературну форму, вплив якої полягає в її навмисній незавершеності чи невикінченості (в добу раннього романтизму тут можна згадати такі твори, як «Люсінда» Фрідріха Шлеґеля, «Генріх фон Офтердінґен» Новаліса, «Вартові корони» Ахіма фон Арніма). Але й від моностиха – вірша, який складається з одного-єдиного рядка, проте демонструє завершену семантичну, синтаксичну й метричну структуру, ці тексти суттєво відрізняються. Моностихи утвердилися на зламі 19-20 століть насамперед у російській та французькій ліриці. Показовими прикладами тут можуть слугувати моностихи Валерія Брюсова «О закрой свои бледные ноги» (1894) чи Ґійома Аполлінера „Et l’unique cordeau des trompettes marines“ («І одинокий звук єдиної струни») з його збірки «Алкоголі» (1914). Так само й жанр мініатюри, який первинно з’явився в образотворчому мистецтві, де він мав ілюстративну функцію в середньовічних рукописних книгах і тільки пізніше утвердився в літературі як поетична мініатюра, можна розглядати в цьому зв’язку – особливо в сучасному значенні як змістовно й структурно завершений мінімалістський текст, для якого притаманна художня цілісність.
Публіковані нижче лапідарні тексти О. Коротка найближчі до поняття афоризму – літературного жанру, що являє собою «гранично стисле, дотепне, гострослівне формулювання певної думки, судження, певної життєвої мудрості», як його визначає німецький «Літературний лексикон Метцлера», і використовує такі риторичні стилістичні засоби, як антитеза, гіпербола, емфаза, паралелізм, апосіопеза, хіазм та ін.
Афоризми зустрічаються вже в античній літературі (Гіппократ, Марк Аврелій, Цицерон, Юлій Цезар, Овідій), особливого розквіту вони досягають відтак у добу пізнього Відродження у творчості Френсіса Бекона, Еразма Роттердамського, Монтеня, у французьких моралістів 17 ст. Ларошфуко і Лабрюйєра, французького мислителя Блеза Паскаля, іспанського теоретика бароко Бальтазара Ґрасіана. У 18 ст. до них вдавалися Вовенарґ і Шамфор, у Німеччині – Ліхтенберґ, серед романтиків – Шлеґель і Новаліс, відтак Гайне, Шопенгауер, у 20 ст. – Ніцше, Альфред Керр, Карл Краус, Петер Альтенберґ та ін. Своїх прихильників цей жанр мав і в слов’янському культурному світі, так, наприклад, у російській літературі широко відомі афоризми Козьми Пруткова чи Михаїла Свєтлова, видатним афористом у польській літературі вважається Станіслав Єжи Лец („Myśli nieuczesane“/ «Непричесані думки»). В Україні за новітніх часів у гумористично-саркастичних афоризмах іноді вправлялися наш геніальний перекладач Микола Лукаш («Шпигачки») та відомий поет Мойсей Фішбейн («Аферизми»). Загалом афоризми, які відомі також як «крилаті слова», споріднені з народними прислів’ями та приказками, проте мають уже не фольклорне, а індивідуальне походження, тому їх часом ще називають «приказками для інтелектуалів». Вони засновані на підкресленій суб’єктивності й повинні зазвичай вражати або приголомшувати читача парадоксальністю вислову.
Можна було б зважитися на спробу класифікації та поділити ці духовні зблиски поетичної фантазії О. Коротка за риторичними засобами чи тематичними домінантами. Більшість із них побудовані за принципом парадоксу чи антитези, проте серед них наявні й такі, у яких ці риторичні фігури виражені особливо чітко. На перший погляд, парадокси являють собою алогічні, часом навіть позбавлені сенсу твердження, які спершу вимагають критичної ревізії відомих фактів чи подій, але відтак виявляються «вищою правдою». Наприклад, біблійна історія про Адама і Єву загальновідома у всіх своїх подробицях від найдавніших часів, проте вислів О. Коротка «Адам і Єва ніколи не кохали одне одного» спантеличує нас і змушує ще раз замислитись і зі здивуванням констатувати той факт, що у перших людей, властиво, ніколи не йшлося про кохання як про емоційне, пристрасне людське почуття.
Одну з важливих тематичних груп утворюють у цих сентенціях філософські афоризми: «П’ять континентів почуттів – ось і вся земна куля людини», «Життя без розділових знаків», «Три крапки надовго, а крапка назавжди», «Гостем непроханим жить на землі», «У часу свій годинникар» тощо. У цих шпрухах також наявні приховані парадокси, причому вони філософськи забарвлені й запрошують читача до глибшого осмислення екзистенційних проблем.
Серед сентенцій О. Коротка зустрічаються й такі, що мають яскраво виражений політичний характер і зрозумілі тільки в контексті історії чи радянської дійсності, що канула в Лету, проте ще жива у свідомості багатьох наших співгромадян: «Страх – мій янгол-охоронець», «Добре серце стукача», «За всіма не встежиш, а хочеться», «Забирали через одного, в усіх підряд», «Полжесвідчіть, будь ласка!», «Наше діло праве – ми догодимо». За цими реченнями легко вгадуються пресловуті політичні фрази та кліше радянських часів, які тут одивнюються і саркастично пародіюються. Деякі афоризми цієї групи гротескно натякають на експліцитний або латентний антисемітизм у Російській імперії чи згодом у Радянському Союзі: «Доброзичливий погром», «Гуманний антисемітизм», «Існують такі імена по батькові, сам розумієш». Сприйняття таких афоризмів залежить від здатності реципієнта викликати у своїй пам’яті трагічні події не надто віддаленої історії: гнітючу атмосферу паралізуючого страху, полювання на т. зв. „ворогів народу», сумно відомі оказові процеси 1930-х років, Голодомор в Україні, жорстокі антисемітські ексцеси (боротьба з космополітизмом, «справа лікарів» тощо).
Проте найбільшу за обсягом групу цих коротких текстів утворюють афоризми, які наснажені багатою метафорикою і справді є яскравими поетичними мініатюрами. Вони вкорінені в чистій ліричній субстанції і завдяки своєму лаконізмові ще більше примножують свою образну силу. Такі афоризми вражають нас даром спостережливості автора, його здатністю поєднувати доволі віддалені, глибоко приховані зв’язки об’єктивної дійсності у нових констеляціях: «Равлика скрипковий ключ», «Тунель – пенал з олівцями автівок», «Павичевий хвіст веселки», «Золоті рибки зірок в акваруюмі ночі», «Вітрило надуло щоки», «Туманів дійні корови», «Ієрогліфи листопаду», «Поштові голуби снів» та ін. Такі рядки не залишають сумніву: тут працює справжній лірик.
Поетичні мініатюри О. Коротка відзначаються, як і більшість взірців афористики, своєю сугестивною силою, вони акумулюють свою сугестію з власної лаконічності, позаяк за небагатьма словами цих коротких текстів лежать цілі пласти недомовленого, що читач відтак доповнює завдяки своїм знанням, досвіду, своєму дарові вчування. Отож виражальна сила цих поетичних рядків завжди більша, ніж сума семантичних значень окремих слів, які їх утворюють. До цього долучається ще й та обставина, що вони пропонуються тут у тримовному варіанті. Але кожна мова має свої власні виражальні ресурси, свої конотативні потенціали, тому у різних мовних регістрах виникають додаткові смислові та стильові нюанси. Все це збагачує палітру сприйняття поетичних мініатюр О. Коротка та робить осягнення їх глибинних сенсів справжнім естетичним задоволенням.