РОЗЛУКА
Із рук тремтливих перемін, не завойованих —
насталих, береш ти вірчу грамоту розлук,
заслужених тобою, і тоді вже смисл того,
що відбулося, втрачається, і символи, мов
велети, як голіафи днів, знаходять у майбутньому
не шану й не Давида, а тінь свою лишень,
і жертва ця з покорою, що самоті властива,
дає себе топтати і перемогу славити над
відображенням безликим своїх несправджених
оман. Інерцією з’яв життя диктує послух,
і думати-гадати уже лінь, пора в думках
прощатись, прожити іншу тиху яву і друзям,
тим, яких давно нема, можливість дати
без голосу співати, у два голоси, й підспівувати
їх просити, оскільки їхні мрії в них забрали,
та не свавіллям чи диктатом вишніх сил, а мрії
образом, видінням, що шугає, але не в морі
снів, а сновидінь байдужих на рівні розплющених
очей з зіниць нічною охолодою, що й досі кличуть
в лабіринти, де вирок для зневіри звіщає
не відлуння, а покоління долі на тих картах,
що мічені дощами злитих сліз.