Якщо людині наслідовано стати поетом, це неодмінно збудеться — поезія як найвище призначення осяє обранця світлом Творця, і поет здобуде іншу долю, відмінну від доль своїх сучасників.
Чому Творець наділяє кожну людину певними здібностями, нам не дано ні збагнути, ні передбачити. Приховане зберігається у Всевишнього, а явне Він дав нам — тим, хто живе на землі. Бути поетом — це не наша заслуга і не наш вибір. Рішення приймається не в нижніх світах, а в небесних висях. Цей дар дається поетові як випробування, і не кожному під силу з ним упоратися.
Сьогодні я говорю про людину, яка через усе своє велике й складне життя пронесла і далі гідно несе звання Поета. Мехмет Ісмаїл у нескінченному списку майстрів слова стоїть окремо, маючи рідкісний дар — душу поета. І це найвища його відмінність від побратимів по перу.
Його душа, як хмара, ширяє над тілом і диктує йому, рядок за рядком, головні теми життя: мати, батько, дитинство, батьківщина. Його поезія — не банальний переказ, прирівняний до спогадів. Біль про втрачену батьківщину, про батька, який загинув на війні, про матір, яка відійшла, рефреном проходить через всю його творчість. Адже комусь із тих, хто живе, треба передати свій біль поетичною мовою. Читаючи його твори, розумієш, що це його місія, його обраність і винятковість.
На жаль чи на щастя, великий поет старший за своїх сучасників і не завжди його творчість знаходить відгук і розуміння настільки, наскільки він того заслуговує. Мехмет Ісмаїл належить до тих небагатьох, хто давно визнаний на рідній землі та за її межами. Він родом з Азербайджану, багато років живе і працює в Туреччині, добре відомий та шанований у Європі.
Хочу представити своїм читачам моє прочитання поезії Мехмета Ісмаїла. Це не прямий переклад, а бажання донести його дивовижну філософію, пронизливе сприйняття світу, неповторну образну систему, властиву східній поезії.
БУТИ
Приносить вітер
дихання матері моєї,
я відчиняю вікна, двері —
заходь, рідненька, нема нікого
ближчого за тебе.
Гостріший біль, і пульс
в знедоленому серці
б’є, кує надію
вернутися додому.
Вже близиться година,
коли я хмарою явлюся,
коли проллюсь на батьківщину
дощами сліз,
що на чужині виплакать
не зміг.