Есе

Театр

Спочатку ми відмовилися дружити з реальністю, потім — один з одним. Нас розділяє не відстань, а події, на які ми дивимося і які оцінюємо по-різному.
Не лише кожен з нас, а й цілі народи скучили за патріотичними ідеями та гаслами, за сильними особистостями. Люди шукають сенсу, що виправдовує їхнє перебування на землі. Політики прагнуть допомогти їм знайти тверде підґрунтя під ногами. І тут починається найцікавіше. Політикам завжди є з чим звернутися до людей, значно складніше для них сказати собі правду в тій темній кімнаті, де підслухати їх можуть тільки тиша і розпач.
Чи вірять політики в те, про що говорять, і особливо в те, що думають? Швидше за все, так, і в цьому найбільша проблема не лише для окремої країни та народу, а для всього людства. Хтось скаже: от загнув! Та не загнув, а вирівняв.
Усе починається з того, що вони вмовляють себе, що інакше вчинити не могли. Потім з цим погоджуються, і в їхній свідомості відбувається витіснення раціонального розуміння того, що відбувається, ірраціональним — зручним як для самого політика, так і для його оточення, і ця підміна вже домінує, поки катастрофа не стане очевидною та незворотною.
Насправді політики воюють не один з одним, а із собою. Їм легше зректися престолу, ніж своїх переконань, і вони зреклися б, якби не інстинкт самозбереження. Ця внутрішня боротьба призводить до ще більшої агресії, незрозумілої, зацькованої власними сумнівами та суперечностями. Після всіх мук і метань вони виходять на публіку, де їм треба не бути, а здаватися впевненими та спокійними. Так у їхнє життя входить драматургія.
Політика — це театр, а не кіно. Тут треба не просто зіграти свою роль, а й змусити глядачів повірити у вистражданий образ. А далі все за законами жанру: оплески, крики браво та біс, завіса, куліси, гримерка… А коли маску знято, політик не впізнає себе, бо гра триває.