Віктор Шулаков ніколи не жив у сьогоденні. Людина без плоті, чи то просто романтик, чи дивовижний фантазер, який раз і назавжди відмовився від реальності. Не мені судити. Але наші зустрічі, рідкісні, сповнені музики, яка так ніколи і не зазвучала в його постановках, живуть у моїй пам’яті й досі. Його сцена була далеко за межами театру, у тридев’ятому царстві його пораненої душі. Розкинувши руки, він летів, і це був політ не янгола, а птаха, що втомився від ненаситних буднів, від кровозмішення турбот і пристрастей чиновників, які заскочили не тільки Віктора, а й культуру зненацька. Коли він повертався на землю, крила зникали і він надягав обладунки Дон Кіхота і воював, воював, воював… Беззахисний і вразливий, він так і пішов непереможеним, залишивши по собі мовчазний крик своєї незгасної зорі. Ви завжди можете звести очі до неба й побачити силует Художника, який не знає спокою ні на землі, ні на небі.
31 травня 2010 року
Київ
Опубліковано в збірці спогадів про видатного українського режисера
Віктора Шулакова «Дякую, Всесвіт!» (Київ, «Альтерпрес», 2011)