Вірші Олександра Коротко про весну і літо
В останній день травня на головній сторінці сайту – два вірші з ключовими темами «весна» – «літо», які традиційно можна було б віднести до пейзажної лірики. Але як поводиться в заданих рамках поет з нетрадиційним, явно авангардним, напрямком в літературі? Вільно, розкуто і не зраджуючи собі. Всі поетичні засоби (яскраві метафори, несподівані прийоми) органічні і відображають той самий неповторний стан, який передається від того, хто пише, тому хто читає.
Олександр Коротко не має «сезонних» віршів, його численні речі про зиму, весну, літо і початок осені позбавлені прямолінійності, красивості або описовості. Вони так само, як і всі інші його твори, наповнені філософським змістом, – будь то лірика, яскрава поетична картинка або спокійне споглядання навколишнього світу в будь-який час року, в будь-якій точці земної кулі. А іноді все перемішується, і тільки автор виявляється в центрі коловороту, і тільки він один бачить, яким шаленим буває час:
Солнце
озаглавило
день,
и тень
бессмертной
эпитафией
рассвета
качнуло лето
не в сторону
луны,
а в шторм
весны,
в те сны,
где спор
о пробужденьи
второпях
лишь гений
может
описать
на риск свой
и на страх,
а тени
под впечатлением
мгновений
катались
по земле
от смеха,
шла жизнь,
но вот
потеха –
не вверх,
а вниз,
и падали
орехи
дней
в осеннем
зале
ночных
огней.
Але все ж на спаді весни, перед завтрашнім першим літнім днем, хочеться звернутися до більш ліричної філософської поезії:
Птицы солнце на крыльях несут.
Научи меня жить,
сумасшедший рассвет,
соверши самосуд над росой
и прошедшие дни
в караване растраченных лет
отведи на постой –
им пора отдохнуть.
Легче ветер убить, чем
заставить кричать тишину.
И гнездо, что надежда
пытается свить, разорят.
Голос ночи застыл на весу,
у тревоги свои постояльцы.
Я уйду, да и вы не ищите весну,
в её логове, как в забытом аду,
наши души горят.
