Інтерв'ю

Михайло Назаренко

(Публікується скорочено)

Я йшов одноногою вулицею на зустріч з поетом Олександром Коротком і дивився на навколишній світ ніби вперше. Люди були, ніби речі, розкидані абияк. Одні вели життя тужливе, монотонне, без відмінків, інші задовольнялися чуттєвою пантомімою, плекаючи ілюзорний пил розуміння. А у інших душа заспокоїлася, для них настала п’ята пора року.

У клітці на вікні я побачив мертвого папугу, а в руці ворожки — мертву руку незнайомця. Почув: старий з обличчям, як перервана розповідь, вимовляв загадкові фрази, немов телеграфував Господу Богу: «Ми всі тут на пташиних правах. Ми живі мішені наших власних цілей. Час постригли в ченці. Теперішнє примхливіше з кожним днем. Божевіллям стратили ми епоху». Відповідь старому дивним чином пролунала і в мені: «Краще здогадуватися, ніж знати. Якщо йти прямо, не звертаючи, потрапиш у рай. Хто дослухається розуму, той віри не знає. Не чіпайте небо руками».

Втомлена душа міста набувала форму туману. Я зупинився посеред вулиці. Господи, що зі мною? Невже світ живе тільки в нашій уяві? Прийшла заспокійлива думка: «Яке щастя, що неможливо нічого почати спочатку!»

Цю мініатюру я створив з поетичних рядків і образів, складених київським поетом Олександром Коротком. Він також прозаїк (написав дивовижну, поза жанром річ «Місячний хлопчик», що вийшла в цьому році), драматург (в Театрі на Подолі поставлено спектакль за мотивами його поезії «Квартал небожителів»), поет-пісняр (у співавторстві з композитором Інною Пушкар випустив компакт-диск «Люди не боги»). Крім цього, вийшов компакт-диск «Уздовж тиші», де вірші поета блискуче виконав народний артист Росії Сергій Юрський. Твори нашого земляка перекладено українською, англійською, польською, хорватською, грецькою мовами, зараз готується французьке видання.

Ось як оцінюють поета відомі творчі особистості. Андрій Вознесенський про «Зорі назустріч»: «Поема написана художником… І чим багатша власна уява, тим більше ти зрозумієш і відкриєш». Андрій Бітов про «Місячного хлопчика»: «Проза Коротко належить поетові… Вона спростовує всі розмови про загибель літератури як цивілізації, як культури». Павло Загребельний: «Незвичайність, я б сказав, унікальність поезії Олександра Коротка — в її майже граничній матеріальності». Сергій Юрський: «Поет він рідкісний, високої ноти… Кращий з усіх».

Я ж, прочитавши книги Коротка, був вражений його «недоступним для занадто багатьох рівнем духовного існування» (вираз Йосипа Бродського).

Я подзвонив йому і сказав, що він дописався до геніальності, що «Зорі назустріч» — шедевр, а «Місячний хлопчик» — щось надзвичайне. І додав, що мене його поезія вивела зі стану похмурої духовної занедбаності, в якій я перебував останнім часом, дала імпульс до життя.

— Сьогодні взагалі-то понеділок. Можна було перенести зустріч і на інший день…

— Ні, мене це не бентежить. Я не забобонний.

…У мене немає ні хвилини вільної, я перебуваю в страшному цейтноті. Тобто таке божевільне наповнення, така божевільна концентрація! Я не чекаю натхнення, сідаю і працюю. А якщо є натхнення, тоді просто швидкість більша. Я веду замкнутий спосіб життя. Досі не знаю, де Спілка письменників України, де цей будинок. Я там жодного разу не був. Справжній художник повинен бути поза цим і жити у великому місті, як у пустелі. Щоб чути ритм, пульс цього міста, серце кожного рухається в ньому. А якщо він перебуває в гущі подій і не відсторонений, то створення справжнього, величного буде для нього проблематичним. Треба йти на ментальну самоізоляцію, тобто повертатися до свого генетичного коріння. Для мене це іудаїзм. Яскравий приклад такої творчості — Марк Шагал, який іврит та ідиш емоційно передав фарбами. Він розмовляв фарбами! І створив космос.

— Ти багатьох дратував (як зараз — не знаю).

— Напевно, будь-яка особистість дратує. Але я думаю, що зараз дратую менше. Я практично ніде не з’являюся.

— Все одно: вражаючі книги, диски, збірки віршів, видані тут і за кордоном, — це, безсумнівно, викликає ревні почуття. Ну не захочуть це визнати відразу!

— Ми повинні давати собі звіт в тому, що хоча б трохи значний твір завжди випереджає час. У кожного своя, так би мовити, лінійка або метр, яким він вимірює цю відстань. Але є творець, і є його твори. Давайте говорити про твори, при чому тут те, що він когось чимось дратує? Так чи ні? Творчим людям завжди важко жилося. Але якщо йдеш на поводу, ти ж нічого не створиш.

— Коли ми були молодими, я іноді ставив на місце свою дружину: «Та перестань ти висловлюватися на чиюсь адресу». А вона говорила: «У себе на кухні я можу говорити все, що хочу…»

— Ми всі перед Господом Богом як на долоні, і, де б ми не перебували, Він все бачить. До того ж слово — матеріальне…

— Тобто людина, яку позаочі згадують недобрим словом, все це відчуває на якомусь рівні?

— Безумовно. Страждають три учасники цього процесу: той, хто говорить, той, про кого говорять, і той, хто слухає. Оскільки ти торкнувся цієї теми, хочу навести висловлювання французького філософа Паскаля: «У світі залишилася б дрібка друзів, якби кожен з них дізнався, що його друг говорить про нього, коли його немає поруч». Я не хочу постулювати, тому що дорослішаю і не маю права бути категоричним, але все дуже просто. Людині потрібно вчитися: перше — щоб не зневажали, друге — віддалятися від зла і третє — творити добро. Якщо ти не будеш лихословити, виявиш цим інтелектуальне лицарство, інтелектуальне благородство. Тому що, мені здається, ми боремося все-таки не із зовнішніми обставинами, а із собою. Максимально бути вимогливим до себе і шукати в інших тільки добро. Це лікує насамперед тебе самого.

— Як ти долаєш це в собі? Адже хочеться іноді про когось сказати дуже різко?

— Звісно, хочеться. І часом висловлююся. А потім шкодую. Зараз намагаюся говорити все менше. І дітей своїх вчу. Я багато ображався, багато ображав. Ми дуже серйозно і сильно грішні. Але в тому-то і сила віри, що вона допомагає покаятися і змінити минуле і сьогодення. Це ілюзія, коли думають, що час рухається з минулого в сьогодення і майбутнє. На мій погляд, він  рухається по колу…

І взагалі, ми не повинні дозволяти часу себе пограбувати. У нас є величезні духовні цінності, накопичені в минулому житті. І чим більше ми їх примножуємо і утримуємо, тим якісніше наше проживання. Тому що життя — це рух!

Без подолання, без опору, я переконаний, воно не має жодного сенсу. Якщо ти в дану конкретну хвилину не став кращим, ти обов’язково став гіршим! Як Висоцький співав: «Лічильник клацає», так? Тут цікава така річ. Художник фактично веде постійно діалог всередині себе по горизонталі. А по вертикалі він спілкується з Господом Богом. І якщо хтось із творців говорить, що він був невіруючим, коли щось створював, то він обманює себе. Він навіть сам не знав, що вірив. Якщо не присутній Всевишній, нічого справжнього не вийде.

Не треба сіяти ілюзій. Нам дана свобода вибору. Ось вниз за течією пливуть риби. І якщо серед них є мертва, вона пливе з такою ж швидкістю, як і жива. Ти не звертав уваги? Тобто вниз за течією плисти може кожен.

Формула дуже проста: тільки подолання! А це боротьба із самим собою. Випробування стражданням. Воно піднімає. Його подолати легше, ніж випробування щастям, яке робить наше тіло і душу огрядними. Ми стаємо самозакоханими, пихатими, часом цинічними. Втрачаємо критику.

— Якось ти сказав, що коли поетові за п’ятдесят, йому дуже важко творити. Ти вже переступив цю межу (Олександр Шимонович Коротко народився 29 серпня 1952 року).

— Я просто говорив, що, за твердженням маститих художників, у п’ятдесят років поети закінчуються. Якщо мені не зраджує пам’ять, це відзначали Йосип Бродський, Томас Еліот, Уіст Оден… Я з поезією поки не закінчую, але не випадково почав писати прозу. Це не трагедія, а етап. Треба відповідати своєму віку.

— Ти виглядаєш молодше свого віку.

— Слава Богу. Але буває по-різному. Іноді прокидаюся, дивлюся на себе в дзеркало, і здається, що мені всі сімдесят! Але вся справа в тому, що кажеш собі: ти не настільки хороший, як тобі здається, а світ не настільки поганий, як ти про нього думаєш. Не треба заздрити. Не треба себе порівнювати з кимось. Ми дуже багато програємо, коли починаємо порівнювати. Хтось мені сказав: «Ти дивишся на світ однією парою очей, а світ дивиться на тебе сотнею тисяч. Не бійся цих прожекторів».

Найпрекрасніше — бути самим собою. І не намагатися бути вищим. Красивішим. Підтягнутішим, м’язистішим. Має бути постійне неспання душі, вона не повинна спати. В духовному світі немає кінцевих зупинок. Ця земне життя дуже швидкоплинне, ми смертні. На якомусь етапі всі згадують слова царя Шломо, або, як кажуть у світі, царя Соломона: «Все марнота марнот і марна ловля вітру».

— Чи не зарано ти почав вдаватися до таких роздумів?

— Як це «рано»? Я думаю, що ні. У мене є непоганий вірш про смерть, називається «Покинутий сад», він ніде не надрукований:

На земле есть сад, заброшен он и пуст. Там давно никто

не обитает. Как узнать, насколько было сладким яблоко

на вкус в том далеком и забытом рае? На земле есть жизнь

с восхода до заката, разноцветными желаньями греша.

На земле есть смерть, она не виновата. Просто ходит

по земле, в затылок нам дыша.

— Ти не боїшся смерті?

— Видатний цадик (праведник) Нахман сказав: «Для мене померти — все одно що перейти з однієї кімнати в іншу». Не треба боятися смерті, це просто якісна зміна. І як воно станеться, буде залежати від того, як працювала твоя душа, чим вона наповнена.

— Ти уявляєш собі загробне життя?

— І там теж життя… Є така притча в іудаїзмі. Один дуже багатий чоловік захворів і вже помирав. Йому сказали, що є праведник, який людей виліковує. І ось багач до нього приїхав з караваном, вантаженим скарбами. Бачить: сидить праведник у простій халупі, злидні повні! Той його зцілив. «Що тобі дати? — запитав багач. — Палац? Золото? Проси все, що хочеш! » Праведник спокійно сказав: «Мені нічого не треба». «Як не треба?! — скрикнув багач. — У тебе ж нічого немає!» А праведник каже: «Так я тут тимчасово. Всі мої палаци, все моє золото, все моє щастя — там». І показав пальцем на небо.

— Самотність ніколи не обтяжує?

— Я вже говорив: художник не може не бути самотнім. Тому що все — всередині, все — звідти. Треба постійно занурюватися в себе, тільки в себе, щоб бути перш за все цікавим самому собі. А якщо ти, перебуваючи наодинці із собою, не знаєш, куди бігти, чим зайнятися, — це тобі маленький вирок: ти ще не зріла людина.

…Я не знаю свого читача. Є коло близьких і знайомих, я можу їх назвати поіменно. Їм потрібна моя поезія, вони нею захоплюються. Але це ні про що не говорить, це може бути суб’єктивно. Якщо подобається — слава Богу. Але ахи-охи мене якось не цікавлять. Це саме можна сказати до мої пісні, особливо про ті, які написані з композитором Інною Пушкар. Знаєш, скільки ми написали? Більше шістдесяти! А на компакт-диску вийшло всього дванадцять.

Інна Пушкар дуже талановита. Вона дуже сильна особистість і, думаю, може служити прикладом для багатьох. Як долати труднощі, як боротися з зовнішніми і внутрішніми обставинами, із собою. Вона проживає дуже складне, приголомшливе життя. У своїй творчості вона не фальшивить.

Я вважаю, що наші пісні нічим не поступаються тому, що робить в Америці Біллі Джоел. Ми сильніші Стінга. Наш рівень — це Елтон Джон. Прийде час, і буде модно те, що зараз робимо ми. Я в цьому не сумніваюся. Це може бути через два роки, може, через сім з половиною років, а може, через сто. Напевно, мене вже не буде. Я буду сидіти на хмарі, гойдати ніжками і дивитися, як читають мої книжки. Щось підкажу комусь, поясню.

 — Твої враження про Сергія Юрського?

— Я схиляюся перед цією людиною, зблизька він виглядає ще молодше, ніж на відстані. Це велика творча одиниця. Він стикався з гігантами — з Євстигнєєвим, з геніальним Смоктуновським… Ми дуже тісно спілкувалися, я йому поставив запитання: «А ось Євстигнєєв був лагідним?» — «Ні». — «А Смоктуновський?» «Ні, — каже, — він був цинік».

— Юрський був спантеличений твоїми віршами. Він не міг собі пояснити — звідки це взялося? Питав, чи не було у тебе в житті трагічної події, надлому. Ти відповів: «Ні, не було…»

— Так, він так говорив. Юрський відштовхувався від своїх власних відчуттів і, можливо, від стереотипу. Як він, припустімо, прийшов у театр? Як він себе виражає? І він шукав, а я йому не давав відповіді. Я спеціально не говорив. Дещо я, природно, міг би відкрити, просто ще не прийшов час. Можу сказати, що в основі будь-якої творчості лежить страждання. Але я ніде в дитинстві не вдарився головою, слава Богу.

— Цитую твій вірш «З дитинства»: «У тому житті, тихими і добрими, були дві казки: бабуся і вулиця… Тоді я ще не знав, що смерть — це правда з виснаженим від страждань обличчям…»

— Дитинство — божевільний енергетичний стан, з якого я не виходжу. Це найсильніший допінг! Усі ми з дитинства. У мене таке відчуття, що ось зараз я прокинуся і виявиться, що все моє життя — це сон, що його зовсім не було. Буде знову будиночок к Коростені, де я народився і жив з бабусею. І будуть тріщати поліна в розпеченій до червоного печі. А на Новий рік поставлять в будинку ялинку і повісять на неї райські яблучка, цукерки «Тузик» і «Білочку», я стану до неї підходити і тихенько їх зривати.

Для мене дитинство — це дворик, де я зі своїм другом Льовою Кріжневим (наші будинки стояли поряд) робили «секрет»: закопували квіти влітку під скельце, щоб потім взимку розкрити, відшукати.

Я був маленький, коли вчився їздити на велосипеді. До педалей не діставав, залазив ногою під раму. І не вмів з нього злізти. Що я робив? Їхав уздовж забору, терся об нього, так гальмував і падав на пісок.

…Дуже сильне враження — коли я з бабусею ходив на базар. Не можна було в родині різати курок, і ми відносили їх до шойхеду, який відрубував їм голову. Стоїть черга. Гори курячого пір’я…

— Що для тебе Київ — місто, в якому ти живеш, як в пустелі?

— А що Київ? Намолене місце.

— Воно-то намолене, але чомусь творчі люди за найменшої можливості біжать звідси як прокляті. Скільки прикладів!

— Так. Я дивився по телевізору передачу: Дмитро Гордон брав інтерв’ю у Романа Віктюка. І Віктюк каже: «Ким би я був, якби не виїхав зі Львова?» Багато, звичайно, їдуть. Якщо не помиляюся, Гоголь сказав: «Чим далі твій письмовий стіл від батьківщини, тим ти краще напишеш».

— Як на мене, ти стаєш винятком…

— Я над цим не замислювався останнім часом. Правильно, їдуть… До речі, в «Місячному хлопчику» кінцівка не випадкова: «І та країна, що батьківщиною зветься, пройшла, як хмара, стороною»…

Я вже згадував про мій рідний Коростень. Я часто туди приїжджаю. Дивлюся на напіврозвалений будиночок біля базарної площі, ходжу по вузькій доріжці до річки Уж… І все мене хвилює. Це для мене — батьківщина. Отчина — це повітря. Я його мащу на хліб і їм. Отчина — там, де тобі комфортно. Але я думаю, що про це не треба багато кричати. Патріотизм не можна перенести на папір, на транспаранти, в президії.

— У Бродського у віршах зустрічаються матюки:

Річ можна грохнути, спалити, розтрощити, зламати. Кинути.

При цьому річ не крикне: «Єбена мать!»

— Так, він любив цю справу. І що?

— А ти не допускаєш?

— Я ні, просто моє нутро це відкидає. Що б я не сказав про нього, Бродський залишиться Бродським. Я ним захоплювався, читав сотні разів. Але для мене він — не геніальний поет, а геніальний культуролог. За одне тільки есе, присвячене віршеві Цвєтаєвої на смерть Рільке, він гідний трьох Нобелівських премій.

 — Я знаю, що у тебе дві дочки — Женя і Аня. Яка з них тільки що привіталася і пройшла повз?

— Женя, молодша.

— А онука як звуть?

— Давид. Коли його запитують, чим займається його дідусь, він відповідає: «Дідусь працює євреєм». Почав якось складати вірші. Підходить і говорить: «Ух ти, нелегка це робота — писати вірші».

Писати вірші дуже складно, це величезна праця. Поезія — чистий продукт, субстанція, те, що не можна переказати в прозі. Проза — це коли йде піхота, а поезія — коли летять надзвукові літаки.