Розмова Максима Ходака з поетом, прозаїком та есеїстом Олександром Коротком про поему «Стус», свободу поета, природу творчості, переклад і те, чому постать Василя Стуса особливо гостро звучить сьогодні.
Інтерв’ю записане англійською мовою. Нижче — українська текстова версія. Відео з українськими субтитрами: https://youtu.be/ymO3S-jopzs
Максим Ходак: Наш сьогоднішній гість — Олександр Коротко, поет, прозаїк, есеїст, автор майже 40 книжок, чию поезію перекладено приблизно 20 мовами, член Європейської академії наук, мистецтв і літератури та почесний член English PEN. Але сьогодні ми зосередимося передусім на одній книжці — поемі «Стус», яку щойно видало Glagoslav Publications одночасно п’ятьма мовами. Незвичайне видання: оригінал разом з українським, англійським, німецьким і польським перекладами. Це книжка про людину, яка заплатила життям за право говорити правду, а також про те, що відбувається, коли держава вступає в конфлікт із поетом. Олександре, вітаю.
Олександр Коротко: Добрий день. Я дуже радий, що ми маємо цю можливість і я можу поділитися власним поглядом та відповісти на багато ваших запитань.
Максим Ходак: Дякую, що погодилися на це інтерв’ю. Я хотів би почати з кількох запитань про вас. Ви народилися в Коростені. Навчалися в Одесі, а тепер живете в Києві. Якби вас попросили назвати місце, де ви вперше відчули себе поетом — не де написали свій перший вірш, а де по-справжньому це відчули, — яке з цих місць ви б назвали?
Олександр Коротко: Це я пам’ятаю дуже добре, бо то був переломний момент у моєму житті. Це сталося в Одесі. На початку 1970-х, в Аркадії. У молодості я дуже любив рибалити, і раптом почув усередині себе голос. Цей голос диктував мені вірш, якийсь текст. Я був приголомшений. Це було щось надзвичайне. До того я вже писав, і багато. Писав із семи чи дев’яти років. Я весь час писав, читав і писав. Але тоді виникло відчуття зовсім іншого контакту з чимось вищим. Я поки не називатиму це божественним — ми ще до цього повернемося. Тоді я це відчув. Я відчув це на початку 70-х. Після цього я усвідомив власний стиль, власну манеру письма, власний шлях. Бо я глибоко переконаний: неважливо, поет ти чи прозаїк. Якщо можеш жити без письма — краще не писати. Але якщо вже пишеш, ти маєш сказати щось таке, чого до тебе ніхто не сказав.
Максим Ходак: Дякую. Ви закінчили економічний факультет. Я за фахом юрист, але також вивчав економіку, тож розумію, з якої сфери ви прийшли. Мені цікаво, як людина з такою освітою приходить у поезію. Що економіка дала вам як поетові, якщо взагалі щось дала?
Олександр Коротко: Почну із другої частини запитання. Як поетові економіка не дала мені нічого. Вона дала широку освіту, загальні знання, певний рівень ерудиції, але до поезії це не мало жодного стосунку. Так склалося, що я вступив, закінчив навчання і так далі. Але хочу сказати: поетами не стають. Поетами народжуються. Жодна освіта — ні економічна, ні навіть спеціалізований літературний інститут — не навчить вас писати. Кожен, хто стає на цей шлях, має розуміти, що освіта чи держава тут ні до чого. Творчість — це індивідуальне покликання, цілковито особиста справа. Право творити дає Бог. Він може його й забрати, але саме він його дає. Тож економічна освіта не дала мені нічого в сенсі поезії. Вона дала життєвий досвід. Поезія — це паралельний світ. Це щось інше. Ні, як поетові вона мені нічого не дала.
Максим Ходак: На вашому сайті є фраза: «Поет завжди перебуває на духовному й інтелектуальному шляху. Якщо читач не йде поруч із поетом, він нічого не отримає від поезії». Що має зробити читач, аби йти поруч?
Олександр Коротко: Це дуже складне запитання. Річ у тім, що поезія — це величезна праця. Поезія, як і будь-яка творчість, вимагає колосальних зусиль, передусім духовних. Коли ми питаємо, що має зробити читач, аби йти поруч із поетом, то насамперед це робота серця й душі. І я хочу наголосити на дуже важливій речі. Не поет має шукати читача. Навпаки, читач має знайти свого поета. І коли читач знаходить такого поета, коли відчуває близькість до нього, вони вирушають цим шляхом разом. Бо зрозуміти складного поета, особливо великого поета, — це величезна праця. Для мене вона співмірна з працею написання самої поезії. Це робота серця й душі. Це здатність і бажання резонувати із творчим баченням поета, з його втіленням — того поета, якого ви обрали й за яким ідете. Це дуже особлива праця — праця серця й душі. І праця інтелектуальна. І додам: це справді праця. Колись я займався альпінізмом. І якщо порівнювати з альпінізмом чи скелелазінням, то це сходження до духовних вершин, вертикальне сходження вглиб самого себе. І можна зірватися. Читач іде за вами. Це дуже складний маршрут, який вимагає величезної віддачі. І від читача також — величезної віддачі. Великий митець завжди самотній. Передусім це самотність, глибока самотність. Великі поети глибоко занурені в себе. Розумієте? І ми з вами теж читачі. Я пишу, але й читаю. Я теж знаходжу авторів, з якими, в певному сенсі, живу. Ми ще дійдемо до Стуса і торкнемося цього. І, звісно, один із моїх улюблених письменників — Кафка. Я живу з його творчістю, і можу повернутися до нього будь-якої миті. І завжди повертаюся. Таких письменників небагато, але вони є. І це вже моя власна робота як читача Кафки.
Максим Ходак: Ви говорили про свободу поета. Я хотів би тепер поговорити про те, що відбувається, коли ця свобода стикається з державою, яка, зрештою, не надто добре терпить свободу. Ми бачимо це сьогодні навколо, навіть у Європі, яку вважали вільною. Я живу тут майже чотири десятиліття й бачу, як люди всіма силами намагаються знищити цю свободу. Тож ось моє запитання. Рано чи пізно кожен тоталітарний режим вступає в конфлікт зі справжнім поетом. Історично ми бачимо це в кожній епосі, в кожному поколінні. Щодо Стуса: він не закликав до насильства й не готував змов. Його єдиним «злочином» було наполягання на праві говорити правду й залишатися вільною людиною. Я юрист, а останні роки працюю у сфері прав людини, тож це цікавить мене професійно. Цим я займаюся від ранку до ночі. Чому диктатура так боїться саме цього — не зброї, а вірша? У моїх справах, наприклад, диктатура боїться в моїх клієнтах саме цього — правди, яку вони висловлюють.
Олександр Коротко: Думаю, відповідь на це запитання лежить на поверхні. Вона доволі проста і водночас не така проста. Диктатура втілюється в конкретній людині — диктаторі, а кожен диктатор передусім боїться інакодумства. Пригадую рядок Максиміліана Волошина. Він сказав: рівність, як правило, відрубує ноги високому, бо не може змусити карлика вирости. І кожен диктатор усюди бачить загрозу власній владі, особливо у великих, сильних поетах. Бо що робить поезія? Вона оголює речі. Робить правду про диктатора різкою, відчутною, такою, яку неможливо ігнорувати. Вона все оголює. Бо в поезії, власне, усе доволі просто. Є слово. Бог створив наш земний світ і першу людину, Адама, словом. Слово має величезну силу, величезну енергію. Слова лікують. Слова можуть підняти людей на боротьбу. Вони можуть стати цунамі, здатним змити будь-якого диктатора. Саме тому диктатори роблять усе, щоб ізолювати, знищити й зламати яскравих, видатних особистостей, серед них і великих поетів. Вони становлять загрозу системі, режиму. Саме тому диктатори їх бояться. Це очевидно. Найбільший дар, який Бог дав людині при створенні, — свобода вибору, дар, даний лише нам. Кажуть, що людина — це душа, яка говорить, і нам дано свободу вибору. Тож, звісно, для них це загроза. Це все одно що наказати птахам не літати. Поет не може служити владі. Якщо поет служить системі, державі чи диктаторові, він не може повністю виразити себе. Немає свободи слова, свободи вибору, свободи духу. Розумієте? Ваш страх і тривога зрозумілі. Саме так працювала вся радянська система. Психіатричні лікарні, табори — Стус пройшов через усе це.
Максим Ходак: І це підводить мене до наступного запитання. Радянської імперії вже немає. Можливо, щось інше намагається її замінити, але тієї імперії вже немає, а вірші Стуса залишилися. Це неминучість чи випадковість? У ті роки рукописи знищували, багато чого було втрачено.
Олександр Коротко: Передусім, коли ми говоримо про везіння, то майже прирівнюємо його до випадку. Для мене випадок залишається випадком. Феномен Стуса точно не був везінням чи випадковістю. Тут не може бути й мови про везіння. Великі поети, а Стус безумовно був великим поетом, завжди випереджають свій час, завжди старші за своє покоління. Великі поети здатні зазирати за обрій. Коли вони пишуть, вони працюють не лише свідомо, а й підсвідомо. А є поети найвищого порядку, які часом пишуть майже несвідомо. Такі моменти ми називаємо натхненням. Ти щось пишеш удень, увечері чи вночі. А вранці дивишся на рукопис і розумієш: ніби хтось тобі це диктував. Сам ти не міг би так написати. Це глибокий, божественний дотик, те, що знайоме творчим людям. Тож коли Стус жив у ті темні, тяжкі радянські часи, він не думав про все це. Сьогодні його ім’ям названі вулиці й площі, його твори видають і перевидають. А тепер, 4 вересня, навіть з’являться банкноти із зображенням Стуса, як оголосив голова Національного банку. Так збігся час. Просто збігся. Минуло менш ніж 50 років, правда? І водночас роками було повне забуття. Тож, звісно, це не везіння й не випадковість. У мистецтві не буває везіння. Не в такому сенсі. Це дорога, яка називається життям. Пам’ятаєте, був великий поет радянської доби Давид Самойлов. У певному сенсі він був представником пушкінської традиції — у ритмі, мелодиці тощо. І одного разу, вже зрілим поетом, він написав вірш із трьох строф, що було для нього незвично. По суті, там ішлося про те, що щовечора понад мільйон поетів сідають писати вірші. Але якщо геній того дня випадково п’яний — усе марно. Тобто це не везіння. Це Божий дар.
Максим Ходак: Тоді виникає запитання: коли цей Божий дар увійшов у ваше життя? Коли ви почали цікавитися Стусом, а згодом — писати цю поему? Коли ви вперше прочитали Стуса і що саме в ньому змусило вас зупинитися й звернути увагу?
Олександр Коротко: Уперше я познайомився з поезією Стуса, якщо не зраджує пам’ять, на початку 2000-х, і вона справила на мене сильне враження, але я не занурився в неї повністю. Можливо, не вистачало часу. Обставин уже не пам’ятаю. Пізніше, якщо не помиляюся, у 2016 році я написав есе «Два Василі». Йшлося про Василя Стуса і Василя Симоненка. Обидва були шістдесятниками. Симоненко теж помер дуже молодим — у 29 років. Його побила міліція, і так далі. Я написав есе «Два Василі». А згодом добрі друзі з Венеції зателефонували мені й сказали: а чому б тобі не спробувати написати поему про Стуса? Після тієї розмови все сталося досить спонтанно, майже випадково. Я почав уважно вдивлятися в поезію Стуса, і тоді мене дуже вразила одна річ, яка як поетові була мені особливо очевидною. У Стуса біль — людський, величезний біль — набуває сили мови. Це надзвичайно рідкісне явище, і для Стуса воно було дуже характерним. Я працював з архівами й прочитав усе, що міг. А потім, чесно кажучи, ще більшим потрясінням за поезію стали його щоденники. Його щоденники абсолютно чисті, абсолютно блискучі, просто блискучі. Кажуть, що по-справжньому обдарована людина обдарована в усьому, і не випадково в поемі я завершую кожен розділ фрагментами з його щоденників. Вони надзвичайні. Вони мене приголомшили. На початку 2019 року я почав писати поему. Це окрема історія. Отже, близько 2000-го — перше знайомство, потім, якщо не помиляюся, 2016-й — есе про двох видатних шістдесятників, Василя Стуса і Василя Симоненка. Потім та розмова з друзями стала поштовхом, і те, що почалося випадково, перетворилося на щось неминуче. Розмова була випадковою, але з неї цілком природно виріс цей твір.
Максим Ходак: І ще один момент. Ви російськомовний поет, який пише про українського поета, переслідуваного, серед іншого, за українське слово. Багато хто може побачити в цьому парадокс. Я чудово розумію українську, але виїхав з України приблизно 34 роки тому. Українською говорю повільно. Багато хто може побачити тут парадокс. Що б ви їм відповіли?
Олександр Коротко: Я такий самий громадянин України, як і будь-хто, кому сьогодні важко це прийняти. Я не можу змінити того факту, що народився в радянській Україні, де багато людей говорили російською. Це просто частина нашої історії. Тож у мене є таке саме моральне право. Якщо зірки склалися так, що Бог дав мені можливість написати цю поему, то це був мій громадянський обов’язок. Мені не було в чому себе дорікнути. Стус був громадянином України. Я — громадянин України. І тут є ще українська поліфонія. Я вільно володію українською. У мене з цим немає проблем. Я вже перекладаю власні твори українською і так далі. Але думаю я російською, і саме цією мовою написав поему. Чому я маю вибачатися? Що поганого я зробив, написавши цю поему? Я розумію, що ми переживаємо абсолютно трагічний час. Війна, усе, що з нами відбувається. Сьогодні ми живемо в епіцентрі людського болю й страждання. І я розумію людей, які сьогодні не готові це прийняти. Це воєнний час. Війна змінює свідомість людей. І я, як і будь-хто, маю це враховувати. Я це розумію. У мене немає ні образи, ні негативних емоцій із цього приводу. Я написав поему. Її переклали. І переклад дуже хороший. Можливо, ми ще поговоримо про те, чому все було зроблено саме так. Але це моє життя. Саме так я реалізував дар, який дав мені Бог. От і все. Не треба це ускладнювати.
Максим Ходак: Тепер безпосередньо про саму поему і про те, як вона побудована. Як я це бачу, «Стус» — це не біографія і не документальна оповідь. Ви вибудовуєте поему як послідовність поетичних візій. Чому ви відмовилися від прямолінійної оповіді?
Олександр Коротко: Перш ніж пояснювати, чому поема побудована саме так, я хотів би сказати кілька слів про власну філософію та принципи написання великих поетичних творів. Це не перша моя поема. Я написав десятки великих поетичних творів. Багато з них перекладено тощо. Як я працюю? Передусім потрібен план. Але я завжди йду далі. Мене цікавить навіть не сам план, а задум. Те, як задум формується в моїй голові. Я ходжу з ним, щодня повертаюся до теми, внутрішньо її розвиваю, тримаю все це в голові. І саме задумові я присвячую 70–80 відсотків усього часу до завершення поеми. Так, наприклад, писався «Стус». До форми й змісту ми зараз дійдемо. Шість місяців, шість місяців я працював над концепцією, планом, задумом поеми. І якщо задум блискучий, то, повірте, і втілення може бути блискучим. Пробачте за слово «блискучим». Можливо, це звучить нескромно. Але саму поему я написав менш ніж за місяць. Майже як у запої: не виходиш із цього стану, доки не закінчиш. Але за цим стоїть колосальна робота. То чому така форма? Чому не прямолінійна оповідь? Усі ми родом із дитинства. Я любив дивитися в калейдоскоп і крутити його. Він і досі лежить переді мною. Це ж мозаїка, правда? Повертаєш калейдоскоп, і раптом виникають дивовижні, яскраві, майже об’ємні образи, так? Тож для мене способом передати долю, страждання й творчість цього поета стала саме така мозаїка яскравих емоційних образів, які я пропускав крізь себе, наче електричний струм. Так я й намагався передати цю поему, можливо, не зовсім традиційним способом. Але важливий результат. Візьмімо живопис. Ви стоїте перед картиною в галереї, не маючи спеціальної підготовки чи художньої освіти. Яке запитання тут головне? Чи зворушує вас картина? Чи змушує зупинитися? Коли ми говоримо саме про поему «Стус», яку ви видали, і за що я вам дуже вдячний, ми насправді питаємо: чи зачіпає вона вас, чи зворушує? Цю форму я обрав свідомо. Саме таким був мій задум — піти цим шляхом. Біограф, який працює в прозі, міг би підійти до цього інакше. Але поезія — це щось інше, розумієте? Я не можу судити, чи вдалося. Не мені це оцінювати. Але вибір був свідомим, а не спонтанним. У критиків і літературознавців можуть бути запитання. Добре, я готовий на них відповідати. Але я знаю, що створив і чому обрав саме цей шлях. Калейдоскоп, мозаїка і своєрідна поліфонія. І все суттєве там є. Є Колима і ГУЛАГ. Є діалог із сином. Є розмова з бабусею. Є його ставлення до батьківщини й те, що вона для нього означала. Є трагедія його долі. Страшний біль людини, яка свідомо обрала шлях жертви.
Максим Ходак: Так, дуже дякую. Проблема в тому, що моїх запитань не стає менше. Навпаки, ті запитання, які я хочу поставити, ніби стають ще глибшими. Бо в поемі ви реконструюєте внутрішню боротьбу Стуса. Мені цікаво, як один поет входить у внутрішній світ іншого поета, не привласнюючи, в певному сенсі, його голос.
Олександр Коротко: Саме так.
Максим Ходак: Де для вас проходила ця межа?
Олександр Коротко: Це надзвичайно складне й цікаве запитання. Щоб відповісти на нього філософськи, я хотів би почати трохи здалеку, а потім повернутися до нього. Про що тут ідеться? Ви дуже точно це визначили, бо певною мірою доводиться говорити про езотерику. Про містику, медитацію, перевтілення, навіть переселення душ. І це надзвичайно складне питання. Як можна, бодай тимчасово, опинитися в тілі іншої людини й зануритися в її досвід? Це найстрашніше, найважче й найнебезпечніше. Має існувати надзвичайно тонка межа, яку не можна переходити. І як це пояснити? Великий митець повинен мати відчуття міри і смаку. Треба знати, коли зупинитися. А що означає зупинитися? Це означає: ти написав твір, дав йому відлежатися і зрештою бачиш, що вже не можеш ні відняти, ні додати. Якщо без кінця його змінювати, згадується простий образ — криниця. Ми черпаємо воду, і зрештою рівень води доходить до мулу. Якщо не залишити криницю в спокої, не дати воді відстоятися й знову набратися, вона пропаде. З поезією так само. Принцип «не нашкодь» працює і тут. Це невловиме відчуття. Ти знаєш, що твір завершено, чуєш це, відчуваєш. А що ще підказує? Є ще один дуже суворий інквізитор — чистий аркуш, який виносить вирок фальші, лицемірству, пафосу, награності і так далі. Це теж частина перевтілення. Це одна з найскладніших технік. Я часто думаю про акторів і про трагічні долі багатьох із них. Уявляєте, скількома людьми їм доводиться ставати? І в якийсь момент вони можуть забути, хто вони самі. Іноді думаю, що я б заборонив цю професію. Це може бути страшною травмою, майже своєрідним самогубством душі. Такий шлях я обрав. Так я це бачу.
Максим Ходак: Стус продовжує традицію духовного спротиву в українській літературі, і те, що ви щойно описали, робить входження в його внутрішній світ удвічі, вдесятеро небезпечнішим. Ця традиція починається з Шевченка. Ми також видали «Кобзар». Для нашого видавництва це дуже важлива книжка, і я бачу, що західні читачі цікавляться нею, хоча поступово. Вони поступово відкривають для себе, ким був Тарас Шевченко, і взагалі дізнаються, що він існував, так само поступово дізнаються, що таке Україна: що це окрема країна, окрема культура, окрема нація, яка має право на існування. Це поступовий процес. Чи відчували ви самі, що пишете в межах цієї традиції духовного спротиву?
Олександр Коротко: Звісно, я не Шевченко і не Стус. Моє завдання, коли я взявся за це й почав розвивати задум і поему, полягало в тому, щоб написати про Стуса. Я не можу сказати, що був частиною того процесу, але ось що важливо. Я закінчив поему у 2019 році. Ви видали її, здається, у квітні 2026-го, цього квітня. Це означає, що я не писав її під політичний момент. До мене ніхто не писав поеми про нього. Не знаю, чому все склалося саме так. Для мене це досі певна таємниця, бо писати про таку складну й багатогранну особистість, як Стус, настільки складну, трагічну й жертовну, було нелегко. Звісно, я сам не був частиною того спротиву. Я ніколи б на це не претендував. Але я хотів показати доступними мені поетичними засобами, ким був Стус. Для мене особисто це було надзвичайно складне завдання. І, звісно, коли я занурився в нього, це було дуже важко, бо дистанція між мною і Стусом була величезною, не кажучи вже про Шевченка. Я нічого з цього собі не привласнюю. Я просто написав поему, а коли твір написано, коли книжка вже існує, вона більше тобі не належить. Вона живе власним життям, і провидіння вирішує, що буде з нею далі. Тож ні, я не був частиною того спротиву. Я не можу брати на себе право оцінювати себе в таких категоріях. Я просто написав про Стуса і хотів мовою поезії розповісти історію цієї надзвичайної, неймовірно обдарованої, жертовної людини. Саме це я намагався зробити. Чи вдалося — не мені судити.
Максим Ходак: А тепер поема доступна п’ятьма мовами, і це підводить до наступного запитання. П’ятимовне видання рідкість навіть для нас. Зробити його на високому рівні було дуже складно. Багато перекладачів, редакторів, коректорів. Чому цій поемі були потрібні саме п’ять мов? Хотів би почути вашу думку.
Олександр Коротко: Передусім я хочу ще раз вам подякувати, бо це була колосальна робота. Зазвичай ми бачимо двомовні видання: оригінал плюс, скажімо, англійська чи французька. Тут масштаб винятковий. І, можливо, це теж не випадковість. Можливо, ми не до кінця усвідомлювали це, поки я писав, або навіть коли ви її видавали. Чому п’ять мов? Відповідь проста. Перекладачі, які працювали над цією поемою, багато років до «Стуса» вже працювали зі мною. Було багато інших перекладачів, з якими я співпрацював, але згодом вирішив не продовжувати роботу. А коли я показав цю поему Майклу Персглову для англійського перекладу, Анні Беднарчик у Польщі та Алоїсу Вольдану для німецького, процес насправді почався з українського перекладу Ольги Ільчук. Це була величезна робота. Ці мови виникли природно, бо це були перекладачі, з якими ми вже дуже багато переклали й пережили разом. Хто такий перекладач? Як сказати простіше? Передусім має бути сумісність. Це як кохання з першого погляду. Або цей зв’язок виникає, або ні. Як каже молодь: або є хімія, або її немає. Без цієї сумісності недостатньо просто перекласти точно, навіть красиво. Якщо ти не розумієш і не відчуваєш людину, а вона не відчуває тебе, нічого не вийде. Все так просто. Я багато років працював із ними ще до цієї поеми. Я дуже радий, що вони відгукнулися, долучилися до поеми й допомогли донести її до читачів кількома європейськими мовами. Так усе й склалося.
Максим Ходак: Дуже цікаво. Тепер у нас є ще й аудіоверсія. Так, Майкл Персглов читає поему англійською. Ви, мабуть, її слухали. Чи збіглося те, як вона прозвучала, з тим, як ви чули її всередині себе?
Олександр Коротко: І тут є доволі містична історія. Майк — надзвичайна людина, неймовірно обдарована, з чудовим англійським почуттям гумору й іронії. І коли ви вирішили, що ми можемо зробити аудіокнижку, я звернувся до Майкла. Він сказав: «Олександре, я б із радістю, але зараз почуваюся дуже погано. Нещодавно в мене стався серцевий напад, тому я не зможу вам допомогти». Я відповів: «Добре, Майкле, бережіть себе». Ми попрощалися. А за кілька днів він написав і запропонував, щоб поему записала його дружина Кейт Персглов. Вона відома поетка й перекладачка, досвідчена читачка. Я сказав: «Майкле, я вам довіряю. Якщо вважаєте, що так буде правильно — добре». Минув якийсь час, і я отримав перші дві чи три доріжки в його виконанні. Я сказав: «Майкле, я зрозумів, що вона не впоралася». Це складний текст, складна поема. Він сам її перекладав. І нічого не сказавши, він із останніх сил пішов до студії й записав її. Пізніше він розповів мені: «Дістатися до студії було важко. Дружині довелося везти мене туди на таксі, але я просто мусив це зробити». І яка була моя реакція? Я слухав запис не один і не два рази, а десятки разів. Я приголомшений. Він знайшов саме той резонанс. Англійською це звучить настільки точно, що в мене мурашки по шкірі. Я безмежно йому вдячний. Коли ми почали записувати перші розділи, я показав їх вам. Ви теж схвалили. Пам’ятаю, з яким захопленням ви відреагували. Це зробило мене вдвічі щасливішим. І все склалося. Це не може бути просто випадковістю. Оце і називається провидінням.
Максим Ходак: Так, я слухав. І мене це дуже зворушило. Тепер аудіокнижка доступна практично всюди, її можна завантажити. І книжка — і друкована, і аудіоверсія — з’являється в момент, коли все, про що вона говорить, знову стало нашою теперішньою реальністю. Я ніколи не міг уявити, що моє покоління — нове, вже не таке й нове, але все-таки не зовсім післявоєнне; я ще пам’ятаю Радянський Союз, хоча був тоді дитиною, — що всі ми в тій чи іншій формі повернемося до того, що можна назвати одним словом: тоталітаризм, у всіх його різних проявах. І в мене до вас запитання. Чого слова Стуса можуть навчити покоління, народжене в незалежній Україні?
Олександр Коротко: Знаєте, від початку війни я нікуди не виїжджав. Я залишився в Україні. І кожною клітиною серця й душі відчуваю те, що з нами відбувається. Повірте, інтерес зростає, зростає серед молоді до поеми «Стус». Чого може навчити нас Стус? Він учить надзвичайної жертовності, надзвичайної відданості. Він учить любити свою країну без пафосу, без зайвих прикрас. Його мова дуже стримана, дуже жорстка, і вона звертається прямо до сьогодення. Вона резонує з нашим часом, із нашою трагедією. Стус ніколи не був настільки актуальним, і молодь це розуміє. Сьогодні молоді люди більш патріотичні. Україна тримається. Тут уже нічого не треба доводити чи пояснювати. І молодим людям, можливо, більше, ніж будь-кому, потрібен Стус, і вони відгукуються на його слова. Це був величезний акт самопожертви. У певному сенсі він сам обрав цей шлях. Він казав: це доля. Долю не обирають. І він пройшов цей шлях. Сьогодні молоді люди це відчувають і розуміють. Вони бачать це в його поезії, навіть окремо від його надзвичайного життя. Там немає нічого декоративного, нічого штучного, нічого, створеного лише для того, щоб вразити чи заплутати. Там саме життя. Жодних декоративних барв, лише чорне й біле. І сьогодні ми живемо саме в такій реальності. У певному сенсі він наблизив цей час. Своїм життям і своєю смертю він повернув нам усе, що створив. Як казав Булгаков, рукописи не горять. У Стуса дуже багато конфіскували, і ми не знаємо, скільки було втрачено. Але те, що дійшло до нас, — справді велика, величезна частина культурної спадщини України. Він належить Україні. І те, що його час настав, що його час настав, — надзвичайно важливо. Бо він казав, що людина має жити лише у вільній, незалежній країні. Він говорив це й боровся за це. І тепер це наш час. За що бореться Україна? За свою незалежність. Україна ні на кого не нападала. Тож, звісно, він учить молодь і всіх нас. Але осягнути його, приміряти на себе шлях його життя — майже неможливо. Я й раніше запитував себе: чи зміг би я прожити так, як він? Можливо, це не зовсім правильне запитання. Я б не витримав ні року, ні місяця, ні дня. Думаю, я б не витримав і години. Я знаю, що не зміг би. Такий масштаб його духовної постаті.
Максим Ходак: Дякую вам за такі глибокі відповіді. Я хотів би завершити нашу розмову віршем. Можливо, ви підготували щось, що могли б нам прочитати?
Олександр Коротко: Дякую. Ця книжка вийшла у 2009 році. Це був цикл «Тихі пісні». Там багато творів про ГУЛАГ, і я прочитаю вірш «На руїнах». Ніч нависає над вечірньою пам’яттю. Ноєва родина чекає на потоп. Марно товкти час у ступі. На руїнах імперії страху півням наказали кричати на повний голос, проголошуючи тридцяті в сірих мундирах. А в таборі тюремний наглядач ніс нічну варту, поблажливо приймаючи новоприбулих у їхніх нових квартирах. Бездомні дитячі життя ковзали під кригу, та голодні сни знаходили цукерки під ялинкою і щедру жменю лісових горіхів. Пів країни — в таборах, пів країни — під слідством. Наче по льоду, наче по склу повзе муха щастя. Влада робітників, селян і кількох матросів — і оберемок дощу. Мабуть, це все.
Максим Ходак: Дякую. Ми розмовляли з Олександром Коротком про його поему «Стус». Її видало Glagoslav Publications п’ятьма мовами: оригінал, а також український, англійський, німецький і польський переклади. Книжку можна замовити на нашому сайті, онлайн і в книгарнях. Також доступні безкоштовний уривок і аудіокнижка. Поезію автора, есеїстику та прозу можна знайти на його сайті korotko-poetry.com. Олександре, дуже дякую за цю глибоку й змістовну розмову. Дякую.