Вірші Олександра Коротко про весну і літо
В останній день травня на головній сторінці сайту – два вірші з ключовими темами «весна» – «літо», які традиційно можна було б віднести до пейзажної лірики. Але як поводиться в заданих рамках поет з нетрадиційним, явно авангардним, напрямком в літературі? Вільно, розкуто і не зраджуючи собі. Всі поетичні засоби (яскраві метафори, несподівані прийоми) органічні і відображають той самий неповторний стан, який передається від того, хто пише, тому хто читає. Олександр Коротко не має «сезонних» віршів, його численні речі про зиму, весну, літо і початок осені позбавлені прямолінійності, красивості або описовості. Вони так само, як і всі інші його твори, наповнені філософським змістом, – будь то лірика, яскрава поетична картинка або спокійне споглядання навколишнього світу в будь-який час року, в будь-якій точці земної кулі. А іноді все перемішується, і тільки автор виявляється в центрі коловороту, і тільки він один бачить, яким шаленим буває час: Солнце озаглавило день, и тень бессмертной эпитафией рассвета качнуло лето не в сторону луны, а в шторм весны, в те сны, где спор о пробужденьи второпях лишь гений может описать на риск свой и на страх, а тени под впечатлением мгновений катались по земле от смеха, шла жизнь, но вот потеха – не вверх, а вниз, и падали орехи дней в осеннем зале ночных огней. Але все ж на спаді весни, перед завтрашнім першим літнім днем, хочеться звернутися до більш ліричної філософської поезії: Птицы солнце на крыльях несут. Научи меня жить, сумасшедший рассвет, соверши самосуд над росой и прошедшие дни в караване растраченных лет отведи на постой – им пора отдохнуть. Легче ветер убить, чем заставить кричать тишину. И гнездо, что надежда пытается свить, разорят. Голос ночи застыл на весу, у тревоги свои постояльцы. Я уйду, да и вы не ищите весну, в её логове, как в забытом аду, наши души горят.
