Закінчилося земне життя Інни, і почалося вічне. Так було завгодно Господу Богу, щоб невід’ємною частиною її життя було страждання. І все-таки, чи була Інна щаслива? Безумовно, у своїй шаленій любові до життя, до людей і, звичайно ж, до творчості. На останньому етапі її життя створення музики стало змістом і метою її життя. Інна Пушкар народилася у Львові, закінчила там музичну школу, разом із батьками переїхала до Києва, навчалася у консерваторії. Інна була напрочуд світлою людиною і надзвичайно талановитим композитором.
* * * Пальці – клавіші, пальці – розум, пальці – біль, що звучить звідусіль. Пальці – гетто німого захоплення, пальці білого, чорного кольору, пальці – сонячна дорога, пальці – музики вічної тривоги. Піаніст Вичеканою монетою сонце. Кажеш, душу гріють червонці. Це літо у накладі, повертається осінь, у косу лінійку зошита, дощ за партою, крутить вітер із азартом рулетку, посміхається ніч, наближається сон малолітка. Підворіття тремтять, штани дудочкою, стоїть місяць дивак, ловить зірки чарівною вудкою. Чорно-біле життя піаніст ніколи не засудить, він, швидше, любов обезголовить, забуде, і, вдихаючи смуток тиші вінчальної, вип’є з першим зустрічним, що трапився йому. Роздає векселі негода, об заклад б’ється місто в тривозі. На склі сльози минулого щастя, і росте до небес Тріумфальна арка негоди. Львів I Тато, я стану дорослою? – Так. Коли мене не буде. Тату, відведи мене вчитися музиці. – Відведу. Тату, прийди до школи послухати, як я граю. – Прийду. II Тату, я граю найкраще. – Я знаю. – Звідки? – Від верблюда. Ти смієшся? – Ні. Просто я вірю в тебе. ІІІ Тату, в мені стільки любові. Я з цим не впораюся. — Впораєшся, доню. Обов’язково впораєшся. Татку, мені страшно. – Я знаю. Київ I Тато, ми з ним розлучилися. Я залишилась одна. Зовсім одна. Татку, допоможи. — Доню, я далеко, мене давно з тобою нема. Чому я про це не знаю? – Знаєш. II Тату, я почала складати музику. Тільки не кажи, що ти знаєш. – Не говорю. Ти кажи, а я мовчатиму і слухатиму. III Тату, я сумую за тобою. Чому все так несправедливо? До мене прийшла хвороба. Вона мене ніколи не відпустить. – Відпустить. І ми разом. Життя після життя <Я тайна> ми записували у Києві у студії провідного аранжувальника та режисера Володимира Бебешка. Інна хвилювалася. Але Тамара Гвердцителі була у чудовій формі, і з першого разу все вийшло. У всіх був гарний настрій. Ми жартували і не хотіли розходитися. Інна запропонувала Тамарі записати ще одну нашу пісню, <41-й рік>, але звукорежисер Гвердцителі наполіг на своєму, і запис перенесли на наступний раз. З того часу минув понад рік. Коли Інни не стало, я подзвонив Тамарі і сказав про це. Першими її словами були: «Боже, який жах!.. Як шкода!». Коли я назвав дату, реакція Тамари була приголомшливою: <Це містика, фатально, саме цього дня в Москві на телебаченні я записувала <Я тайна>:>
* * *
Хранимый тоской уходящего дня и блефом разбросанных в мире ночей, зачем ты иконою сделал меня под пепельным небом осенних лучей. Я тайна, я крик твоих трепетных рук, я раненный зверь, измученный болью. Из всех на земле восхитительных мук есть только одна, и зовется любовью. Ты в прошлую полночь приди помолись, к рассвету спиною, к закату лицом. На звездную помесь тайком оглянись, зажатый рассудком разлуки в кольцо. И, брошенный ветром на землю творец, истрать свою душу, верни все долги и, если узнаешь, что это конец, свечу в храме сердца на память зажги
* * *
Не узнанной будь. Дорога что плеть. Кого не вернуть, того не отпеть. Жизнь — зал ожиданья, столпился народ. Весна звездой ранней упала, и вот ты ждешь отправленья в неведомый край, терпеньем, терпеньем себя испытай. По нотной тетради проносится ветер, а птицы щебечут, как малые дети. На всех остановках прощальные взгляды. Ты Божьей коровкой лети за наградой.
Олександр Коротко