Author's website Alexander Korotko

* * *

Люди ті ж бо речі. Розкидані як попало.
Старіють, зношуються, запропащуються.
Ось іще одним невпевненим менше стало!
Та з появою нового все повторюється.
Кажуть, що після нас, з невідомої людям причини,
та факт, зостається душа, а надмірна вага
якось сама собою, і, дорогою кинута,
пробува в супокої. Так покинутий ліс
віддає всі на себе права без оглядки
осінній погоді. А збережена пам’ять,
на склади розіклавши манатки,
когось там за щось винить, й за вечерею
всіх подивляє відсутністю мови. Зник прийменник,
и суфікс, узятий в лещата, терпить крах.
Тільки в вічко зірнить. І я певен, за вашим порогом
хтось стоїть. Не печальтесь.
Мы тут всі на пташиних правах

* * *

Був простір холодної, зримої наскрізь когорти. 
Сповідь німотна, смирення іконостас. 
Та ринула любов із порваної аорти 
і затопила все, і погубила нас. 
Безумствами епоху ми карали, 
і рибки золоті зірок в акваріумі ночі
на видиху і вдиху мигтінням знак нам подавали, 
і місяць плавився огарком на обочі, 
тієї свічки, що з тобою ми 
забули погасить.

* * *

В пронизливо прозорім повітрі вересня 
шопенівський ранок сідає за рояль 
і плавно перебирає білі клавіші світанку. 
Хмари у накрохмалених комірцях неспішно 
прогулюються набережною Всесвіту. 
Тендітний, незбагнений час. 
Наївний доторк…