Перша публікація віршів із циклу «Дім».
***
Не питай про небіжчика. В осінньому траурі неба
вірнопіддані птахи. Довга огорожа сонячного
променя вже не гріє душу. За лаштунками виднокола
у ледачого півдня репетиція сцени зі щасливого життя.
Готовий провалитися від сорому режисер п’є вже сьому
добу. Бог з ним. Емігранти, люди другого сорту,
шукають своє «навіщо?», як джаз імпровізацію. Не шепочи
їй на вухо, не вистачить грошей. Повернутися можна тільки
на цвинтар, там на тебе чекають.
Пам’ятаєш, коли ти пішов у перший клас, мама сказала
з порога: «Ні пуху»? Ти так і не обернувся. Весь час
ішов тільки вперед. Тепер ти тут.
Листи, як сльози, — марна трата часу. Відстань з
перебитим хребтом понад тридцять років лежить
прикута до землі, як і твоя надія. У борделі
нові дівчата. От і славно. У нас на Батьківщині
ми всі були заочниками і зневажали тих,
у кого татуювання на тілі.
***
Пташиний світ, зімлілий від зрячих негараздів, як
реліктовий сад напередодні потопу, де ні страху, ні
тління спраги перемог, де від помаху чужої,
відлученої від серця любові каменепад виникає
Помпеєю сузір’їв, і чужий неприкаяний слід назад
за руслом твоєї непокірної долі повертає
обертанню землі нерозсудливість свою і від прожитих років
вичитає прощення, потупивши очі, і віщує,
віщує. А до заутренньої всі повертаються знову у
квапливому співзвуччі марення, і кроки, як уривки
завчених слів, відбивають чечітку у свідомості епохи.
І приходить зима, і морозним рум’яним жартом від сусіда
до сусіда веселить містечко, обкладаючи його безкорисливою
сніговою даниною.