Дороги зморшками поїли нічнеє лихо, і фуги Баха, і «Фуга смерті» живуть на різних полюсах молитвенних віршів. Шляхи рядків німецькі, дослівники закоренілих бід, міста міняли — і Чернівці, і Бухарест, і Відень, і ось уже Париж, і на перині хмари, що відбивається в воді, твій плине силует по Сені та все за небеса, щоб потім ринути дощем щемливих сліз. Чорніше чорного світанку молоко ти випив все до дна.
Наскільки спільні долі із коренями слів німецьких — твоя й катів обабіч мерехтливого Тартару. Вони учили нас із точністю арійця могили в небесах копати — турботливі які! — щоб нам затісно не було. І твої очі — на пальцях надзирателя, вони носили їх, як персні, сентиментально зачаровуючи смерть.
Твоїх захоплень сад жив від весни кохання до нового цвітіння, ти думав, це врятує від гетто спогадів, та від ілюзій ліків не знайшли, і пам’ять вже, як нишпорка, бере твій слід і назирком іде, все крок у крок.
Твої слова — «пісня пісень» вигнання вічного, псалми Давида в них горять, і відчайдушно так, з такою силою гучною, що плавиться пісок пустелі, яка пізнала Мойсея, коли виводив він народ юдейський з духовної неволі у Єгипті у Ерец-Ісраель, у землі молока та меду.
Й волосся попелясте Суламіф прекрасної — лиш зліпок, лиш відлуння, та нитка, що твої рядки єднає із руками матерів, що до грудей притиснули своїх дітей. Вони в обіймах рятували їх із камер газових і тонким безтілесним димом вели на небо, і сльози заговорені твої їх проводжали.
Ти передбачив ніч, життя твоє стікало стеарином на прозаїчний час, і не прожитих ще подій серцебиття ставало. Та біль, що зачаївся у твоїх зіницях, наростав, він шарувався, множився і відбивався у печах західного сонця, не залишаючи для Божої душі місця не тільки в твоїх грудях, а й навіть на землі, і Він забрав, вернув її Собі по праву. Я знаю, там тобі сьогодні живеться, дихається легко, так сходження звершилося, твоя земна алія до Престолу Слави, а життя минуле — то мить, лиш хвилька, піщинка у пісочному годиннику буття. З ким можна генія зрівняти? З таким же генієм, як ти. Ви рідні душі — ти і Кафка. Себе змінити вам не стало сил, а світ змінили назавжди, він після вас не просто іншим став, ви збили його гонор і дали інший, загадковий, сенс словам. У вашій недомовленості стільки таємниць, що можна будувати тишу та зводити мости з майбутнього у піднебесся.
Є щастя жити небуденно під покровительством твоїх поезій, які ведуть у вічний світ за неживого межами, туди, де віднайде життя і крила, і блаженство.
Я бачу маму — твою, свою, і світ в мені стає інакшим, тепліше чується, тепліше бачиться, і ночі-втікачі милуються світанками з росою, яка дзвенить під сонцем молодим.