Коли пішов із життя Михайло Козаков, блискучий актор, режисер, літератор, читець і оповідач, тонка, іронічна, інтелігентна людина, Олександр Коротко відгукнувся на цю сумну подію спогадом про одну з їхніх зустрічей у Києві. Невеликий за обсягом есей супроводжується віршем (ще прижиттєвим), присвяченим великому артисту, який так глибоко і «з такою Пушкінською ясністю» читав прекрасну поезію.
Опубліковано у газеті «МК» в Україні», №18, 2011
У мокру погоду й сонцю ліньки виходити в люди. Коли він приїхав, Київ мав запах ночі. Стан його душі відповідав порі року. Михайло Козаков був розгублений, чи пак розчавлений обставинами, зміною географічних місць. Його батьківщина, СРСР, як «Титанік», лягла на дно його молодості, блискучої кар’єри. Він був на цьому кораблі, і він сплив, але так і не приплив до жодного з берегів непроханого для серця життя.
Машина набилася людьми. Козаков на передньому сидінні, впівоберта, читав з пам’яті Бродського. Це були найкращі поетові вірші, прочитані з такою Пушкінською ясністю, що, здавалося, все — далі життя не має сенсу, все сказано.
25 квітня 2011 року
Київ
***
Михайлу Козакову
Знімає пам’ять скальп з торішнього життя.
Яке ж бо щастя. Свічку запали й постав у храмі,
де місця вже для тебе не знайдуть, як і на батьківщині.
І коли до слова чужими ти губами доторкнешся,
озирнися. Порожнеча. Танцює розум нетутешній.
Лиш долі даремні обіцянки тремтять нервово.
Тож прийми без розголосу дар оцей.
Слухай, ось Літургія останньої надії зазвучала.
Прощання напередодні зимньої пори.
1997