5
І у перебігу безжалісних подій лиш вітер руку подає,
і долі корабель готовий вирушати, і він уже давно
пливе. Немає більше Франції, Парижа, і чайкою
душі твоєї поранений волає дух: тебе я більше не
побачу! — та місто кам’яне мовчить. Гоген стомився,
він слухає зірок знімілі звуки, об береги твої, Таїті,
предсмертні живопису муки. І збудеться, і таки буде
змішання на мольберті барв, та ви художникам
не вірте, а пензель? А що пензель? В ньому тишком
диявол спить, а як пробудиться —творить.
6
Убогі втративши надії, ти знов вертаєшся в Париж,
і, наче Сена без вдяганки, під небом зжитим
ти лежиш. Нічий вокзал, нічий музей, полотна, люди, хто
спритніший, не всім вдалось спочить в д’Орсе, а втім,
у вічності свій сонний погляд на плем’я навісне
убитих творчістю вояк, що осягнули час небесний,
і лестощі його докучні, рій перемог і гіркоти. Ну
як вам там? А нам у відповідь — а ми всі тут.
9
Під небом вичищених зір безжурний вітер
розправив плечі і жене по морю безкінечності
отару хмар, і хмари, хирії медузи, надривно
стогнуть, тяжко дишуть, і цей Усесвіту живопис
живе дзеркальним мрії відбиттям в наївному
потопленому світі, в буття підводнім царстві,
титаніку мистецтв, чиє імення Лувр.
16
А місто не жде, місто старість не любить, і навіть якщо
розімкне свої руки, не вірте, прошу вас, вони для розлуки,
а не для обіймів, і в знудженім сонці крізь люті провулок
вітер несеться на бричці в дарунок мрії закутній,
і зостається лиш згарок убогий тоскної пам’яті
марок французьких.
17
Ми голосно й любовно поквитались, і волосся
каштанове твоє, жагуче, летить по вітру листям.
Так на світанні осінь золота в природи забутті єдвабнім
малює мить відради для душі, в руках натомлених
її злегка журливі, та все ж такі барвисті
блакитноокі олівці.
20
Хореографію любові на сцені бутафорського буття
Дега в свідомості паризькій сакральним пензлем
оживив. І порох розписів наскальних він відродив
на полотні, і мить неосягненності блаженства
у балерині віднайшов, як крапельку дощу в дощі,
На осені пересипу як діамант єдиний.
21
Коли така безмірність потрясінь, наївних, нісенітних
і смішних, безхитрісно вдирається в музеї
світу, на милість не чекай. Лише скульптури,
буття німії згустки, як воїнство, на варті поставали
роденівських закам’янілих почуттів. А ось уже і дім,
і двір чужими не здаються, й чути, як Роден
іде по сходах вниз, і час, неначе щогла на
кораблі старому, скрипить, а він іде, проходить крізь
ряди років, наляканих, цікавих, і руки, наче пензлі,
занурює в цілющі натхнення хвилі —
ожива душа і каменю, й поета.
25
Святковий невловимо день пов’язаний не
із приїздом, а із поверненням в безкраїй простір
відлиги і прозріння, де з абсолютно неземних
причин тебе й твою наляканую душу місто спогляда
з таким химерним смислом і наслідком настільки
незбагненним, що ти забудеш вмить, навіщо тут,
навіщо ці музеї й вулиці тебе випробують на страх,
відволікаючи від того, що найперше, — від світу почуттів,
що накривають, наче хвиля, і холонуть, і ось уже повітря,
безмір повітря, неначе айсберг величезний, збива тебе
з торованої стежки, і тонеш ти в холодному, хиткому
безмежжі звабних прочувань.