СТУС – Авторський сайт Олександра Коротка

Переклад Ольги Ільчук

І на волі немає волі.

СТО ГРАМІВ КОЛИМИ

Ночі без неба.

На розтяжці вітрів

над прірвою ГУЛАГу

розгойдується

стіл з горілкою

у гранчаку Колими.

Свіча місяця

торкається щокою

до замурованого

в лід

тюремного вікна

та гріє сни Стуса,

що линуть

над рідною ненькою

Україною.

А ось і свастики павук,

зачаївся у кутку

Колими

та ловить у свої тенета

тіні знесилених зеків.

Землі точило

шліфує душу

й перо поета,

на цій круговерті

циферблата

рахує час

хребці хвилин

і склеює

роки та дні

в одне протяжне завивання,

тут инших співів не буває

й не може бути.

Сопки Магадана –

двогорбі верблюди –

завмерли наглядачами

у позі лотосу

над вічним безправ‘ям

цього краю.

Сон-хмара,

cон-острів

завис над вічною

мерзлотою.

І я картав свої видіння,

й fata morgana

заграви шарілася,

багряніла,

і ти пливла в мої обійми

й за руки тримала

сина, я знав,

що ти не допливеш,

й очей не зводив

з корабля.

Навіщо сказала ти:

«Вернись,

мені чекать несила?»

І оси слів твоїх жалили

так мене,

що я заледве

встояв на ногах.

Чий голос чую я,

невже свій власний:

«Ну здрастуй,

вуличко моя,

здоров будь, доме!»

Та дім мовчить,

мій дім оглух, мій дім

осліп,

мій дім не впізнає мене,

лиш ґанку скрип

страждання

виявляє.

Баланда тюремна днів,

мов білка в колесі,

гризе кедрові горіхи

моїх очей,

а сльози

висохлі, криваві пломеніють

над спалахами моєї долі

й не дають любов

убити.

– Василь, хто ти?

Я – це я, я – Батьківщина,

я – мій народ,

і не зламать мене,

його і нас,

допоки віра в нас живе.

…Психологічно я розумів, що тюремна брама уже

відкрилася для мене, що днями вона зачиниться

за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити?

За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло –

за той кордон: бо хто ж тут на Великій Україні, стане

горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі

не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже не є.

А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…

ВІЧНА МЕРЗЛОТА

Самотинности Одіссея,

і ти, мов зимову

затятість,

шукав свій білий

шлях,

тому і «сніг у липні»,

і «герметична ніч»,

й життя

тобі бачилось

вічним.

У тайзі, в Мордовії,

таїв ти

сльози у льодах,

таять

в дитинстві так

малечу таїну,

так збереглася істина

про тебе,

і проросла вона

крізь мерзлоту

цинічну

зацькованих часів.

Тобі вітри читали

Вергарна,

Рильського та Бажана,

допоки,

равликом згорнувшись,

ти спав

на їхніх

чуттєво-крижаних

долонях.

…Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав

тато – з голоду спухлий. Ми пхали тачку, місили глину,

робили саман, виводили стіни. Голодний я був як пес.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю

з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву –

чи то для корови, чи то для кози…

МАМО

– Мамо!

І тиша – в одвіт.

Серцебиття

виображень

із чорно-білих

осяянь

малює графічний

портрет ваш,

мамо.

У ваших очах,

обпалених сльозами,

я бачу

попелисте небо,

відлите з хмар

свинцевих

над полем з житом.

– Мамо,

навіщо збираєте ви

колоски?

– Щоб з голоду

не вмерти,

синку.

Самотня я, і ти

самотній.

Ми живемо

на різних полюсах

любови.

…И ти – прости мені. А краще – не прости.

Лебідко рідна, ну ж, не треба плакати,

я б зараз сам заплакав, коли б міг.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І забував про тебе. Гірко, мамо…

О, гірко так, що й не переказать.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прости мені. Прости мені, рідненька.

Коли можеш – краще не прости…

ЗОНА

Днів дробові

числа,

і вертухай-земляк,

світанку молоко

не скисло,

поки топилась

банька зорі

така,

як червоний стяг.

І місяць,

покиван-іван,

наводив шмон

на зоні

з безсонністю

на пару,

і піддавала жару

вітрів

баска комонниця,

і на погоні

у начальника

звєзда горіла,

і зеки чифірили,

і чайника

життя кипіло,

йшли в ногу

день до днини,

і хлопець

з України,

сторожовий

на вишці,

веселий

та наївний,

був начебто людина.

…Пам‘ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам‘ятаю,

як прослухав цикл лекцій про Бетговена – всі 9 симфоній

і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це

була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці –

і він – один проти цілого світу – перемагає! Тобто,

не поступається напасникам, а йде напрола́м: або світ

прийме таким мене, як я є, як мене народила мати –

або вб‘є, знищить мене. Але я – не поступлюся!..

СПОВІДЬ

Синку, прости мені,

я з малоліття

Дон Кіхотом

був і мандрував

із зони в зону.

Ти не погодишся,

аби було бажання,

ні, синку, це не моє –

це долі нашої

надбання.

Ось зона мальства –

оаза

сталінського щастя,

це звершень

видатна прикмета,

тут гартувалась

сталь

Страни Совєтов,

тут злиднів

й голоду

свій перший

відбував я строк,

сповна я заплатив

принизливої

радости оброк.

А далі –

переїзди,

полустанки,

де мерехтять вогні

в пітьмі,

у веремії цій

наклепів

і доносів

я опинився

на світанку

на Колимі.

…Пам‘ятаю, як в 1946-47 рр. пас чужу корову – за це

мене годували, я знав, що мама голодна – і не міг їсти

сам, просив миску додому, або поїсти з мамою разом.

Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже

тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй

дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко.

А мені ложка не лізла до рота…

СУДИЛОСЯ МЕНІ

Скажи, поете,

де скеля та

в духовних

горніх висях,

за образом,

подобою якої,

ти створений?

Скажи, поете,

якою стежкою

ти йшов

назустріч

Кіплінгу та Рільке?

Я знаю відповідь

твою,

вона співзвучна

і серцю,

і душі моїй

та віддзеркалює

той дух свободи,

який

ти відчуваєш

кожну мить.

Долоні димні

туч, хмар, зорі,

нічного талану

гонитва,

за крок я

від біди.

Незламний я,

байдужі

їхні варварські

суди.

Спускаюсь я з гори,

здіймаюся

на гору –

судити не мені,

на це Господня воля,

вона веде мене,

вона, як поводир, –

це моя доля,

і з нею, синку,

легше дихати

і жити, і ти живи,

цінуй свободу,

судилось жити так

і нам з тобою,

і українському

народу.

…Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса

під час прогулянки, – тут боронять і карають, коли хто

хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки проводяться

надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають,

навіть без акта і без повідомлення. Ми втратили всяке

право належати собі, не кажучи про те, щоб мати

свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь

хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго

тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю.

Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто

чуюся смертником…

КОЛИСКОВА

Моє спотворене

життя

з химерним

візерунком

рентгенівських ночей,

з синцями

розсвітання

на п‘єдесталі

виднокраю.

Дощів ґратована

решітка

співає

колискову розставання,

сумує за свободою

моєю,

поки на паперті

совєтського життя

мені презирства

мідяки

кидають холуї в обличчя.

А я стою

та каюсь перед вами,

мої рідненькі,

Валю, Дмитре,

я – ваш наглядач,

ваш мучитель

і долі волею –

ваш кат.

…Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він,

піймавши хорого голуб‘ятка, ще жовтодзьобового

(була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом,

напував водою. Те голуб‘я стрибало за ним, як за батьком.

І що? Видужало голуб‘я, підросло, набралося сили.

Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли

дякувало – то як. Але в моїй пам‘яті – поки й житиму –

буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі,

рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що

це було, що це бачив я, і бачили інші люди – світ став

кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так,

аби голуби сідали на плечі…

ЦИГАНСЬКА ДУША

Скажу вам так про себе я:

зі співами

циганськими

моя душа,

я в зоряному таборі

живу,

в кибитці

сонячних ночей

лечу я небом

талану свого,

і біль мій –

це моя дорога щастя,

не співчуття

шукаю,

а вільних, як я,

духом,

і моє серце,

як вітрило,

що бурями пливе

по судноплавних

венах

моїх знедолених

страстей,

не я, а сам Господь

обрав мені

цю долю,

і в долі цій живуть

мої блаженнії

літа.

Літ окраєць

хліба –

ось талан

поета.

Розчохліть же

небо,

блискавиці

й громи,

та з усіх

озброєнь

з вогняним

азартом

по землі

ви вдарте,

не забудьте

суддів –

годованців

Пекла!

А що ж поету?

Ані зими,

ні літа,

ні дому,

ні світу,

лиш одна

віддяка –

Колима

на мапі.

…Якось так сталося, що мені, романтикові, з дитинства

хотілося належати до цього ж племені – непришпилених

циган, що таборяться місцями своєї волі, своєї радості.

Це – доля, а не перевага, не претензія на щось. Доля,

для якої так тісно – на землі, доля, якій – часто-густо –

просто немає місця на землі…

БАЛАНДА

Вповзають зміями

у сни твої
товарняки років,

попереду
дрезина днів

волоче баланди
етапної розсаду

лабіринтом
п‘ятирічок,

і сльози

зеківських салютів

шрапнеллю

ліплять решето

із пластилінового

неба,
поки парад військовий
стрімким

проходить маршем
Красною площею

Москви.
Китайською стіною

Дніпрогес
відгородився

від народу,
і були думи твої,

Стус,
піснями Кобзаря.

…Десь у 4 – 6 класі я майже весь «Кобзар» знав напам‘ять.

А ще – коли я з мамою сапав картоплю чи ламав молоді

качани кукурудзи чи вилущував стиглу квасолю (таж яка гарна –

з цяточками голубими, синіми!) – мама завше співала. Тихо,

але гарно. Над моєю колискою мама співала колискової на слова

Шевченка:

Сину мій, сину, не клени батька,

а пом‘яни.

Мене ж прокляту, я твоя мати, –

мене клени…

ЧАСУ РІКА

Рільке, й не просто

Рільке,

«Дуїнезькі елегії» –

ось де моя душа

зріднилася з твоєю.

Ти мовиш:

«Хто мій скрик

почує

у ангельських хорах?»

Так, я з тобою погоджуюсь,

а, може, раптом

все ж почують?

Ти мовиш:

«Скинь порожнечу з рук

у простір, яким

ми дихаєм».

От як я кину все

в тюремній клітці?

Ти мовиш:

«Мабуть, це страшно –

кинуть рідну землю?»

Та я давно вже

не відмірюю ногами

отецької землі.

Давно не відчував її,

бо під ногами в мене

бетон тюремний,

як плита могильна –

от де моя земля!

Ти мовиш:

«Важко бути

мертвим».

Не втямлю, що

тобі сказати,

коли я тут

живий,

а ніби напівмертвий.

Василю,

так, як ти,

я не прожив би й дня,

у тебе ж все життя

було таким.

Але часу ріка

не тільки

від народження

до смерти плине –

вона тече з майбутнього

у сьогоденність.

– І ось ти вдома,

на своїй землі.

Не маю, Рільке,

що тобі сказати.

– А ти мовчи,

і твої думи,

вбрані у слова,

вже йдуть

мені назустріч

по снігу білого листка.

Я бачу, ти

обожнюєш Цвєтаєву

та Пастернака згадуєш.

– Я Пастернака знав

і склав присвяту Цвєтаєвій

ще за життя її,

вона ж у відповідь

мені поему присвятила,

шкода, по смерти,

та чи в цьому суть?

– Ми не про це сьогодні.

– Ніхто не знає. Я про тебе

повім Родену.

– Не слід, навіщо турбувати

його бунтарську душу?

– Облиш,

він із граніту

висіче

твоєї вільности

високий дух.

…А от вірш Рільке. Ти вибрала менш вдалий –

це, певне, з «Neие Gedichte» , ранньої його збірки –

підмальовки і вже. Не цього Рільке я люблю.

А – пізнього, осіннього, кристалізованого…

ЗА ГОРИЗОНТОМ

Вітри-шакали –

тунелі

тюремних коридорів

і чоботи

убивць та щуроловів,

що мешкають

у мишоловці своїх

безрідних душ,

катують,

топчуть і забивають

до смерти

правдиві голоси

невинної мовчанки,

і чалиться

світанок на нарах

горизонту,

і в сотах

карцеру,

де удостоєний ти жити,

бо маєш повне на те право,

гіркий мед

самоти

тобі, як лакітку,

твої дбайливці,

мов третю страву

подають.

…Не до душі мені громадська діяльність, політика,

але що робити, коли довкола нищать чесних людей.

Сніги, і хмари, й поголоси

і вигорбіла Колима.

Над чорноводям сиві коси:

то тужить мати, мати, ма…

ДО ЗУСТРІЧІ

Ночей

чорні кішки

на душі

шкребуться,

днів

багатоніжки

землею

плетуться.

З хлібом-сіллю

сонце –

покинуте щастя –

я стрічаю нишком

в табірній криниці.

Океан

стражденности,

я тону, спливаю,

мамо, до побачення,

Валю, до побачення,

синку, до побачення,

призначаю

зустріч

в небі

в час стрічання.

… Здається, втратив почуття реальності, бо все

видається сном, який снився ще в Твоїй господі…

КОРІННЯ

– Бабуню,
чому впродовж

століть
ми з болем в серці

живемо?
Бабуню,
чому не ремствуєм?
Бабуню,
чи буде край

стражданням,

бідам, горю на Вкраїні?
– Васильку, внучку,
вже давня я,

тож годі вірити,
що доживу

до світлих я часів,
але я певно знаю,
що буде саме так.
– Бабуню,
звідки знаєш ти?
– Василику,

мені Господь сказав.
– Бабуню,
а що мені робити?
– Василю, внучку,
тримайсь

свого коріння

і борись.
Ми маємо

непереможну зброю –
любов і доброту,

та й правда теж за нами.

…Пам‘ятаю, як в 1951 р. я їздив у село, до бабуні.

Збирав колосся – по стерні за мною гнався об’їждчик –

я втікав, але він верхи на коні (безтарка з парокінню) –

наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав

його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав,

що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали…

НЕБЕСА

Гнізда веселики в‘ють,

чую музику

літа,

пахне домом, євшаном

і степом розлук,

а на вікнах

тюремних – решітки,

наче крони

осінніх дерев,

вихають хлопчику вслід –

я стою

поміж небом і небом,

і в чорнильницях туч

опівнічні рояться

видіння

неприкаяних в травні

хрущів,

мов провісник весняної

волі,

і на кінчиках

пір‘я

лелечих розсвітів

запереченням

пам‘яті страху

оживає гербарій

з метеликів слів.

Залишаю у спадок

нащадкам

гулаг болю мого

за Країну

мою.

_________________________

Автор наводить фрагменти

листа «До Сина»,щоденникових

записів та поезії Василя Стуса.

Поеми