Есе

Подорож із Чаадаєвим

Торкаючись подій років минулих, ми почуваємося впевнено й захищено днем нинішнім, його турботами і натхненням. Та варто лиш задуматися про долі людей визначних і дивовижних — і тебе не полишає почуття незручності. Східці часу, куди вони ведуть? Угору чи вниз? І чи можна нам діткнутися неповторної сутності миттєвостей, що пішли в небуття, в інші сфери? Де ця грань інтимного, переступивши яку проходиш крізь століття — і ось ти з Чаадаєвим, і подорожуєш, і дихаєш, о, тільки б не злякати, кого — його, себе, обох?

Яке цілісне та невгамовне життя! Високий дух і рабська гординя так поєднувалися і боролися, що вбивали примхливу й немічну плоть. Німецький педантизм і елегантність крові французької подобалися й шанувалися, доки не посягнув Ти волелюбністю своєю на царські традиції. З потужним розумом Ти міг досягти всього, але розумів, що все це — звук в безмежній порожнечі. Ти панікою став, загрозою. А після «Філософічних листів» Тебе призначив цар на посаду божевільного. Ось справжнє торжество, вершина визнання!

Твоя душа — призвідник головний і злетів, і падінь. Що робити, коли вона не хоче спати й прокидається, і б’ється у передчутті прийдешніх потрясінь? Перебираєш її шлях, і рвуться зв’язки з кар’єрою, суспільством, з настирливим жаданням слави. Яке ж вузьке те коло друзів небайдужих, птахів перелітних, що розлетілися по світу і перекличкою голосів подають знаки один одному! Когорта, що себе не шкодувала во ім’я віри, заради віри. Та прагне іншого Росія. Навіщо дихати свободою, коли у клітці й так багато світла і повітря. Живіть птахом золотим, неприборкані безумці. Європа вам спокою не дає. А як не хочете у клітці, то ось ланцюг. «У лукоморья дуб зелёный, златая цепь на дубе том…»

Держава має особливий смуток: оберігаючи себе, відгородитись від усіх настирливих не прозорливістю, а страхом, і думку світлу на благо покарати.

Ти був не просто громадянином, мислителем, бджолою, що збирає мед знань не тільки на Єлисейських, а й у рідних задумливих полях. Ні, не бджолою, Ти вуликом великим став, куди зліталися Тургенєв, Пушкін, Грибоєдов, Герцен, Тютчев, Баратинський і зрештою Муравйов-Апостол.

Неважко бути незрозумілим, осміяним, забутим. Немає ні Тебе, ні слуг престолу, що глумилися у своїй безпорадній величі, але праця, мета життя виправдалися, адже будівлю для майбутніх поколінь Ти збудував. Росія зачекає, коли все здійсниться. Вона чекає й досі і на свій час, і на живого Чаадаєва.