Алоїз Вольдан (на фото), професор Віденського університету, професійний перекладач, славіст, літературознавець, культуролог, переклав німецькою мовою одну з найромантичніших епічних речей Олександра Коротка — поему «Бахчисарай», яка, на його думку, є безперечним творчим успіхом автора.
У творчості поета, що об’їздив чимало різноманітних куточків землі, отримані враження (аж ніяк не туристичні, а радше культурологічні) лягли на папір віршами, есеями, поемами, в яких химерно переплелися образи, народжені відчуттям реального та ірреального, глибокі філософські роздуми і точні спостереження — оприявлені відбитки миттєвої присутності поета «тут і зараз». У поеми — конкретні дати написання: 26 серпня 2005 — 13 листопада 2006 року, точніше не буває.
«Бахчисарай» серед інших «географічних» поем («Венеція», «Париж», «Єрусалим») посідає особливе місце, можливо, завдяки східному колориту, неокультуреній екзотиці і тій воістину глобальній енергії, що прихована в історичних надрах землі й виривається назовні в розломах ущелин Йосафатової долини.
Не історичні перипетії, не долі народів та окремих особистостей стали предметом поетичної уваги Олександра Коротка, як слід було б очікувати, згадуючи його великих попередників (Олександра Пушкіна з його «Бахчисарайським фонтаном» чи Адама Міцкевича з його вишуканим сонетом «Бахчисарай»). Ключове слово цієї поеми Коротка — містика. Містика території, станів, передчуттів.
Пропонуємо Пролог до поеми «Бахчисарай» мовою оригіналу та в рівноцінному супроводі чудового перекладу Алоїза Вольдана, співпраця з яким триває і приносить такі вагомі плоди.
ПРОЛОГ
Обидное солнце спугнуло луну. Вцепился
лес зубами в горы. Дороги превратились
в сквозняки. Не то чтоб злобою дышало
время, а так. По улицам шаталась тишина.
Спиной прижавшись к темноте, стояли
скалы-Голиафы. И караимы приходили
умирать на кладбище, в свой рай,
блаженной памятью хранимы.У маленьких
народов всегда перед глазами вечность.
Они кладут под голову ночей страдания
и странствия свои и засыпают в теплоте,
обласканные трепетом свечи.
Тут неприлично узнавать друг друга.
Лишившись общества назойливых друзей,
ты свой. Садись на поезд и приезжай.
У местных философию отняли будни.
Но это только повод. Всмотрись в походку.
Видишь, женщина идёт, за ней старик?
Не грусть и не тоску, а ожидание тревоги,
свою единственную роскошь, с упрямством
и достоинством несут, как коромысло
на плечах, и в этом царстве неведенья
живёт неповторимый дух. Забыть себя –
первопричина, начало переселения.
Туристы здесь непрошеные гости. Хотя их
много. Они галдят, как чайки на пристани
в голодный год. Но разве море убывает?
Здесь расстоянье – вещь в себе,
потусторонняя реальность, и если свет горит
в окне, не верь. Жить жизнью городка
порочно и бессмысленно. Все знаки
препинания тут не находят себе места,
и только многоточие такую обретает силу,
что если бы не ветер, не знаю, к чему б
всё это привело. Все хлопоты и беды
приносит лето. Смирение зовёт к разлуке.
Приходит осень. И главная печаль всё жаждет
мщенья. Изнеженная кисть рукою водит
постояльца. И стынет сердце по утрам,
небесной манной на землю падает роса.
И хочется всё броситьи уехать. Перетерпеть
не для меня.
Die ätzende Sonne verschreckte den Mond.
Mit seinen Zähnen bohrte sich der Wald in die Berge.
Wege verwandelten sich in Zugluftgassen.
Nicht, dass die Zeit von Bosheit geatmet hätte,
sondern nur so. Auf den Straßen tollte die Stille.
Mit dem Rücken zur Dunkelheit standen
die Goliath-Felsen. Und die Karaiten kamen
auf den Friedhof um zu sterben, in ihr Paradies,
von einem seligen Gedenken beschützt.
Die kleinen Völker haben immer die Ewigkeit
vor Augen. Sie legen unter den Kopf der Nacht
ihre Leiden und Fahrten und schlafen ein in
der Wärme, gehätschelt vom Flackern der Kerze.
Hier ist es unanständig einander zu erkennen.
Die Gesellschaft aufdringlicher Freunde hast
du verlassen, nun bist du du selbst. Besteige
den Zug und komm. Der Alltag hat die Hiesigen
um die Philosophie gebracht. Doch das ist
nur ein Vorwand. Schau auf ihren Gang. Schau,
da geht eine Frau, hinter ihr ein alter Mann?
Nicht Trauer und Gram, sondern Erwartung und
Sorge, ihren einzigen Reichtum, tragen sie
hartnäckig und mit Würde, wie ein Joch auf
den Schultern, und in diesem Reich des
Nichtwissens lebt ein unverwechselbarer Geist.
Sich selbst vergessen, das ist hier der erste
Grund, der Beginn der Wanderung. Touristen sind
hier unerwünschte Gäste. Auch wenn es viele
davon gibt. Sie schauen drein, wie Möwen auf
dem Pier in einem Hungerjahr. Kann denn
das Meer töten? Hier die Entfernung – eine Sache
für sich, eine Wirklichkeit des Jenseits, und wenn
ein Licht im Fenster brennt, glaub es nicht.
Das Leben des Städtchens zu leben ist schmählich
und sinnlos. Alle Zeichen der Interpunktion sind
hier nicht angebracht, und nur die drei Punkte
gewinnen eine solche Kraft, dass, wäre da nicht
der Wind, ich nicht wüsste, wohin das alles führte.
Alle Sorgen und Mühen bringt der Sommer.
Sich Fügen ruft nach Trennung. Der Herbst kommt.
Und die größte Trauer ist noch immer gierig
nach Rache. Verzärtelt führt ein Pinsel an der Hand
einen Stammgast. Und es stöhnt das Herz jeden
Morgen, als himmlisches Manna fällt der Tau auf
die Erde. Und man möchte alles lassen und weggehen.
Erdulden ist nicht meine Sache.
Вступ до поеми у прочитані автора можна почути й побачити тут: