Маяковський жив у страшні часи. Здавалося, що футуристи створювали нове мистецтво, а насправді вони руйнували старе. Та як розбити те, що не б’ється, спалити те, що не горить? Не горить тільки те, що саме є вогнем, Б-жою іскрою, яка і до цього дня осяює ранню поезію Маяковського.
«Я знаю — город будет, я знаю — саду цвесть…» Його поезія — це місто-сад, не райське, правда, а де ви бачили рай на землі? Сад Маяковського цвіте й цвіте, не знаючи ні зими, ні осені.
Поряд із Маяковським і сьогодні живе Велимир Хлєбніков, з іншого боку вулиці куражиться й буянить Сергій Єсенін, дещо на віддалі — Франсуа Війон, Шарль Бодлер та Артюр Рембо. Великі поети приходять не з минулого, а з майбутнього. Володимир Маяковський топив розпечену лазню революції і вибрав Меєрхольда собі в герої. Він Дон Кіхотом став в його очах, лишень у чорному, а Санчо Панси дух у Малевича вселився, він декорації писав. З містерії все почалося, містерією і скінчилося.
Маяковський, предтеча неминучого, на чорному тлі розрухи червоним голосом трибуна кидав у натовп пайкові сюжети революції. У жовтій кофті гучної слави він ішов до свого заходу сонця, як сонце до затемнення.
Талант — як дар, відміряний йому Всевишнім рукою щедрою не повною мірою, а з лишком, як випробування, як розплата за всі гріхи століть, за революцію, за божевільне її очікування, за всю безглуздість любові, виплекану на ненависті й крові. Маяковський не був праведником, Іовом, хоча хто зна. Може, зараз він чує і мовчить, лише губи шепочуть без лихослів’я і блюзнірства: я хмара в штанах, втомленою пам’яттю нащадків живлюся і тим живу у пеклі, у раю, та де вже доведеться.
Володимир Маяковський — не лише трагедія особистості, а й жива енергія слова, невгамовний темперамент духу, незрозумілий для нього самого. Ну як зрозуміти незбагненне? Нам не дано наблизитися до нього, і віддалитися неможливо.