Пустіть мене до мене.
(Василь Стус)
Незаслужено забутих поетів не буває, рано чи пізно вони повертаються до людей, як схід і захід сонця, як зорі, що промовляють мовою вічності. Вони, як гирла, що впадають у річку часу й течуть нам назустріч, у майбутнє, у наше відчайдушне життя. Так у дев’яності роки до нас повернулися Василь Симоненко та Василь Стус. Великі поети не ростуть, як гриби після дощу, вони не літають у пташиних зграях — їх манять гірські височини, недосяжні й незримі, вони живуть у знехтуваному царстві, за муром самотності. Вони старші за своїх сучасників іноді на роки чи десятиліття, а іноді й на століття. Час не має над ними влади. Вони приходять у цей світ двічі — коли народжуються і коли написане набуває другого життя. Їхня доля — одержимість, але не як міра таланту, а як призначення, як біль, що кочує від душ, які покинули цей світ, до душ, які з’явилися в цей світ, щоб вимовити своє єдине, неповторне слово і вступити в суперечність не з реальністю, а з дійсністю. Такими є долі двох поетів, які жили в той самий радянський час.
Василь Стус не лише ніс у своєму серці любов до України, а й відгукувався на всі її муки і страждання. Його доля схожа на долю Варлама Шаламова. В обох був свій батьківський дім, у Стуса — Україна, у Шаламова — Росія, але Колима була одна на двох.
Неважко собі уявити, як би склалася доля Василя Симоненка, якби він прожив довге життя. Я думаю, що його спіткала б та сама доля, що й Василя Стуса.
В останні два роки життя Василя Симоненка його поезія, як чудове вино, витримане й терпке, дає змогу говорити про зрілість і мудрість. А було йому лише двадцять вісім. Мимоволі напрошується порівняння з Лермонтовим. Попри сумну, а часом і трагічну сюжетну основу їхньої поезії, в них завжди крізь морок, туман пробивається сонячний промінь надії. Жодна біографія поета не розповість більше, ніж його твори. Життя великих художників не закінчується, а триває у їхніх творах.
Василь Стус і Василь Симоненко були внутрішньо вільними. Їхня духовна чистота й поетичний дар будували шеренги нетлінних нерукотворних рядків, які воїнами-визволителями йшли на боротьбу з режимом. Жертовність обох, їхня громадянська поезія — не просто «заповiт». Василь Симоненко прагнув бути схожим на Тараса Шевченка. Стуса й Симоненка важко порівнювати з класиком української поезії, але те, що вони — його продовжники, безперечно.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
(Василь Симоненко)