«Дотримуючись визначної романтичної традиції, поет перебуває в центрі поетичного твору: як герой, а не громадський діяч, поет як емоційна людина говорить нам, як жити в цьому світі» .
У царині поетичної творчості поети використовують мову мистецтва, щоб інтерпретувати себе, відкриваючи світ, до якого вони можуть доторкнутися, а також світ тонкий, духовний, згущуючи живі енергії з реального переживання й перебування в певному містичному просторі, що, зрештою, й виливається на папері. Так само і в цьому випадку з поемою «Париж».
У поемі «Париж» сучасний український поет Олександр Коротко, поет- філософ, який у своїй творчості поєднує традиції класичної поезії з естетикою постмодерну, створює геніальне епічне полотно. Український літературний метр Павло Загребельний сказав про поезію Олександра Коротка: «Його вірші призначені не для того, щоб читати їх уголос, а для того, щоб їх переживати очима… Ці слова змушують нас жити вже не в банальній суєті, а в «Країні персикового цвіту», що наділяє найвищим значенням людину» .
Про «Париж» Олександр Коротко якось сказав: «Париж – це не результат наполегливої праці, це езотеричне передчуття, якого немає і не може бути в реальності, безперечне й несвідоме переплетіння, але воно випливає з повітря Парижа й оселяється в душі поета, вулиця стає потоком свідомості, ці натхненні марення, алюзії й фантазії складають вірші, мов зграї перелітних птахів, падають на папір проти волі автора, вливаються в поезію майбутнього».
Чимало літературних творців народилися в Україні чи за допомогою Долі утворили з нею нерозривний духовний зв’язок. Відомий російський письменник Гоголь народився в Україні, Пушкін замолоду був засланий до Криму, і багато творів Чайковського мають яскраво виражені елементи української народної пісні, адже юність він провів у передмісті Києва, Лев Толстой кілька років служив у Криму в Севастополі, досвід якого мав великий вплив на його подальше життя в літературі, Чехов прожив у Криму багато років… сьогодні в нескінченному потоці з’являється нове покоління літературних авторів, як Ігор Завілінський, Юрій Вінничук…
Поети — маркери епохи, а їхні твори окреслюють стан часу, у якому живуть. На тематичному й мотивному рівні багато сучасних українських віршів обертаються навколо війни, кохання, рідного міста, повноти життя, свободи, відчутний ритм і мовна конвергенція, залучення стихії народного й пісенного первнів, як у знаного українського поета й художника Тараса Шевченка, який є основоположником сучасної української літератури та основоположником української літературної мови. Війна, заслання, важке життя позбавили поета свободи. Навколо цієї теми один за одним виникають твори проти царської тиранії, що відображають страждання українського народу . У поемі «Єретик» створено образ видатного чеського релігійного реформатора Яна Гуса (14-15 ст.), який показує, що він виступав проти поневолення Папи Римського та німців. Шевченко написав низку гострополітичних віршів і навіть висловив свої думки у формі гімнів чи імітацій розділів Біблії («Давидові псалми»). Крім того, значна частина віршів виражає гостру ностальгію поета за батьківщиною.
Далі подано уривки з творів Т. Шевченка китайською мовою.
.
.
.
Поет зрозумів, що свого часу він ніколи не зможе за все своє життя стати свідком визволення людини. «Думка» розкриває ностальгію поета за рідним містом і водночас вірш сповнений особистої свободи. Вірші обертаються навколо теми війни, свободи та життя і є зображенням тієї епохи.
А в назві поеми «Париж» О. Коротка — добре відоме місто, суб’єкт лірики тут просувається шар за шаром, виражаючи найпотаємніші емоції поета. На противагу класиці, сучасна поезія Олександра Коротка руйнує правила й норми і вносить більше напруги, свободи, яскравості, божевілля, імпульсу й відвертості в топіку Парижа. Неприховане вираження цих елементів робить поезію гнучкішою, насиченішою за змістом і повнішою за емоційністю.
Под небом оскоплённых звёзд беспечный ветер
расправляет плечи и гонит стадо туч по морю
бесконечности, и тучи, хрупкие медузы, надрывно
стонут, больно дышат, и эта живопись вселенной
живёт в зеркальном отраженьи грёз в наивном
затонувшем мире, в подводном царстве бытия,
титанике искусств, чьё имя – Лувр.
Перш за все, в «Парижі» не зображено героїчного персонажа з сильним характером, тож ми говоримо, що поет не бере ролі персонажа як об’єкта опису в усій поемі. Скоріше, саме опис міста — нічного неба, темних хмар, медуз — пленер Всесвіту — робить Париж головним героєм усієї поеми.
Из поздней зелени листвы, фраз, брошенных
вполоборота, из звёздных сот ночной росы жизнь
обращалась к нам на Вы мечтой Шагала, Климта
позолотой. И падал Вавилон любви к твоим ногам,
смешной Париж, и это было нашей тайной, и дождь
на клавишах бездомных крыш играл мелодию
тоски, и этот заговор случайный подслушали мои
виски, и колокол звучал во мне, в концертном зале
тишины, где я скрывался от весны, и плавилась свеча
луны, и капал стеарин слезою белой, и Эйфелевой
башней рос рассвет, и утро рисовал Ван Гог не кистью
бешеной, а мелом.
По-друге, в поемі «Париж» ми не можемо визначити точної хронології. Уся столиця – це метафізична візія поета, він зріднився з цим містом і розчинився в його правічній історії. Він тужить, ностальгує і сповнений найніжніших спогадів про Париж, його мистецький шарм, зокрема, його асоціація з французьким живописом визначає загадкову ретроспективу в поемі.
Мы все куда-то исчезаем и в снах, и в мыслях, и в мечтах,
мы жизнь свою совсем не знаем, она в подстрочниках
зари горит предвестницею рая, крылом волшебным,
птичьей стаей, что, над тоскою пролетая, сгорает, солнце
превращая, как нашу плоть, в небесный прах.
У поемі виражається внутрішня рефлексія автора, ми часто живемо своїми мріями і думками, нехтуючи тим, наскільки прекрасне справжнє життя, його радість і сенс набагато переважають трагічні сторінки. Щодо згадок про реальні події в Парижі, то маємо такі рядки, які відображають топографію Парижа, реальну топіку універсального міста:
На французской земле, где не мил белый свет, только
русским мечта шлёт последний привет вперемешку
с кровавым наветом, с лагерями голодного лета,
с Ариадны удавкой по имени Нить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
С годами подобрела злость. Париж в тоске не отказал,
куда-то страхи улетели, как наши белые метели.
Картины приютил вокзал. Не романтично всё сбылось.
З точки зору теорії літератури, «Париж» порушує усталений метод фокусування на оповіді, викликаючи емоції через настання певної події. Наприклад, нещодавній новий твір українського сучасного поета Ігоря Павлюка «Україною блукає доля людства» описує нинішню війну, згадуючи основні події, що відбулися в певному місці , щоб висловлювати глибинні емоції. Олександр Коротко також написав геніальні вірші про жахіття сучасної війни в Україні, як-от вірш, де наявний образ «блиску в пилу» .
К Парижу с нелюбовью. Праздничное отчаяние.
В суматохе не твоей жизни хочется быть похожим
на других, жаждущих, страстных,
«Париж» не описує прямо, які великі події відбувалися в місті, а натомість описує реакцію, яку події викликають у свідомості автора, виражаючи суб’єктивну свідомість суб’єкта поетичного твору. Натомість автор приділяє більше уваги способу мислення про Париж, він має особливий візіонеризм. Вірш «Париж» багатошаровий, і на перший погляд здається склеєним з окремих, не пов’язаних між собою фрагментів. Головна мета поеми — панорамне розгортання реального й метафізичного життя Парижа, яке не заперечує й іще одного завдання, яке ставить поет: зобразити свої почуття на мольберті, як художники-імпресіоністи робили це на пленері, яскраво відобразити власний духовний світ, який поріднився з Парижем.
Нет больше Франции, Парижа, и чайкой из
груди твой дух истерзанный кричит: «Тебя я больше
не увижу!» Но город каменный молчит. Гоген устал,
он слышит звёзд немые звуки,
«Париж» — вірш про Вічне місто. З першого речення тут відчувається особлива внутрішня напруга: «Я не люблю їздити в Париж» . Рядок схожий на констатацію заперечення, але й освідчення в коханні. Це заклик до глибокого розкриття емоційних спалахів. Від ненависті до любові завжди один крок. Тут немає ненависті – є туга, пристрасть, розуміння, відчай, знову розуміння, прийняття, пробудження і, нарешті, ЛЮБОВ. Ліричний суб’єкт звинувачує, обожнює, лютує у своїй любові. Такі візії поета заклали основу для притаманних поемі суперечностей і напруженості.
В телесной оболочке города Парижа, нет, в зазеркалье
его истерзанной натуры, жизнь струится и совершает
Б-гобоязенный исход к своим истокам,
Розділи поеми демонструють геніальну техніку написання О. Коротка і є кульмінацією емоційної щирості. Тут сильний емоційний рівень і високий рівень художнього осмислення буття. Поема – чарівний довідник по загадкових і буттєвих знаках міста, що є позачасовим, водночас минулим і майбутнім. І зараз багато чого переплітається, але суть Парижа – дарувати любов, об’єднувати культуру в любові та пам’яті. Париж змінюється, він занепадає, він втрачає себе в нових вимірах, і водночас він вічний, з плоті та крові.
Мимолётное вторжение, ты летишь бесноватым
комариком, сгорбленным и пристыженным
ненасытной властью впечатлений, по жарким улицам,
пугающим и отрешённым, циничным и беззащитным,
забывшим своё предназначение на Эльбе, в сердце
маленького человека, в Парижской коммуне,
в оголтелой роскоши и наслажденьях, наконец,
в художниках, прославивших тебя на всю оставшуюся
жизнь, потерянную в настоящем.
Олександр Коротко написав оду Парижу як Вічному Місту, як Риму чи Єрусалиму. У нього є свій міф: Париж вписаний у тканину світової культури, створеної великими письменниками та художниками. Ними стають і ліричні суб’єкти, і диявол в очах Гобсека, і струни паризьких вулиць, де живуть майстри, й хвилі пам’яті.
Если коснёшься бездны предчувствий моих и надежд,
то опыт свой бесполезный, распущенный, ветреный,
нежный, голый, как зимнее утро, оставь для таких, как
я,
Поет бачить Париж як простір абсолютної любові та прагнення до краси, світ, у якому існує піднесене, як писав Іммануїл Кант у роботі «Про почуття прекрасного і піднесеного», тому поет відчуває любов, до міста, де його мрії й серце.
Джозеф Кемпбелл у «Герої з тисячею облич» сказав: «У міфології є лише один герой, і він щоразу відроджується в інонаціональному культурному костюмі, визначеному культурною спадщиною». Але міфи схожі, гомологічні. Тут поет Олександр Коротко створює багато облич для свого « Парижа», говорячи про єдиний Париж, не географічно на карті, а про долю й енергію культурної пам’яті. І всі герої літератури, усі великі французи — лише різні втілення під тисячами панно Парижа.
Жизнь, проросшая памятью красок, в диких зарослях
солнца живёт, и лучей тростниковых мир сладок,
это кисти из будничных сказок нам художник оставил
в залог и Париж, как мечту на мольберте, на пленэре
веков сохранил.
Візії Олександра Коротка в «Парижі» фундаментальні й глибокі. Місто не зробило поета сильнішим – воно знищило його, перетворило на бідного метелика, розтрощило, розчавило, розбило на молекули, кинуло в Сену і стало щасливим потопельником. Усі вади Парижа — гордість, марнославство, самозакоханість — як павутиння бабиного літа, що злітають з горизонту попередніх життів, щойно ступають на поріг міста, без пафосу й снобізму. Поет у характерному для нього імпресіоністському стилі виявляє свої емоції та почуття, і в цьому плані він нагадує групу художників, які відпочивали в Музеї д’Орсе.
У коротких словах поети викладають почуття, які, можливо, не кожен оцінить, у цьому аспекті поети самотні. Як писав Емерсон, поет відчуває правду та мистецтво. Але він втішається у своїх рефлексіях, які рано чи пізно приваблюють інших. Тому що людина живе правдою і потребує вираження. Чи то в коханні, чи в мистецтві, чи в бажанні, чи в політиці, чи в праці, чи в грі, ми всі хочемо навчитися розповідати таємниці нашого болю. Лише половина людини – це сама людина, а інша половина – це її творчість . Нам потрібне мистецтво, щоб дослідити та осягнути справжнє значення, що сховано за ним, із різних точок зору, розкриваючи траєкторію часу, як у «Парижі»:
И восторги цветут, и проходят
столетья чередою картин, междометьями скучных
событий, где художник, завсегдатай любви, одинок
и порой нелюдим.
Окрім тематики й експресії, Олександр Коротко прагнув бути новаторським у структурі поеми; окрім віршів-есе і афористичних віршів, поет створив також унікальний і особливий вид поезії — однорядкову філософську поезію. Взагалі його поеми глибокі й пророчі, як-от: «Авраам і Іцхак», «Йосиф і Яків», «Єрусалим», «Венеція», «Париж», «Бахчисарай»», «Стус» тощо.
Олександр Коротко – представник сучасного українського літературного авангарду. Через інтерпретацію «Парижа» неважко помітити, що «Париж» розбурхав нові емоційні хвилі на ниві української поезії, глибокі почуття. Якщо українська поезія – це чисте джерело, що з часом проникає в невідомі глибини, то Олександр Коротко вніс у неї живу воду, що вливається в серце кожного любителя поезії, освіжаючи й зволожуючи кожну тужливу душу.