Як ви думаєте, де б міг жити цей унікальний антропологічний виводок на ім’я сімейство Куни, з яким ви зараз познайомитеся, точніше, де б він не міг жити? Звісно, всюди, крім Одеси. В Одесі ніхто ні у що не вірить, але всі довіряють один одному. Люди — це одне, а одесити — зовсім інше. Вони не просто хочуть жити красиво, вони й живуть красиво, правда, не всі, але це вже інша історія.
У Одеси, як у будь-якої шляхетної пані, імунітет від бандитів і талановитих музикантів, від вундеркіндів і фарцовщиків, від вчених і моряків, від письменників і євреїв.
Одесити — люди норовливі, вони з дитинства зневажають громадський транспорт, і, якщо їх кличе місто, без таксі ну ніяк. Ну хто, скажіть, буде вас поважати, якщо ви вийшли з трамвая чи автобуса? Тільки такі, як ви, а одеситу це ні до чого. Ви хочете обуритися й поговорити про високе, про сенс життя, ну що ж, давайте, чому б і ні. Увесь сенс життя для одесита — це смачно поїсти, а що ще залишається в житті, коли вже нічого не залишається! А поговорити?
Бесіда в нашому місті завжди йде по похилій площині, в діалозі головне — не сповзти у невдячне русло негативних емоцій. Бесіда має текти плавно, без поспіху, переходячи на підвищені тони, а як інакше надати розмові барв, як обмовити когось поза очі, та так, щоб йому мало не здалося, щоб його, щасливчика, пробрало до кісточок, це, я вам скажу, не халам-балам, це велика наука. І боронь вас боже когось похвалити, бесіда тут же перетворить ся на жалюгідну подобу славослів’я, а ваш співрозмовник — у зморщене яблуко, ба навіть гірше — в пересушений гербарій.
Не можна, розповідаючи про Одесу, оминути увагою її визначні пам’ятки — море і Потьомкінські сходи, Дюка і, звісно ж, дітей. Діти в Одесі — це каста недоторканних, їх не просто люблять, ними захоплюються, і якщо дитина недостатньо повнотіла або злегка недогодована, значить, це не одеська дитина.
Наша розповідь плавно підійшла до свого початку, а якщо ви запитаєте, що було до цього, — це не до мене, може, просто хтось водив моєю рукою по паперу або слова самі прийшли, як отара овець на пасовище чистого аркуша, ось вони пасуться і наповнюють це пасовище змістом.
У одеситів завжди є вибір. І якщо ви у мене запитаєте який, я відповім не замислюючись: звідки я знаю? Отже, бікіцер! У шістдесяті роки, якщо у вас були гроші і нерви ні к чорту, ви могли втекти від улюблених сусідів по комуналці або на цвинтар, або «на Черемушки» в кооператив. Куна і Нюма могли собі це дозволити, і вони дозволили, купивши кооперативну квартиру, тобто вибрали друге на перше, і хто, як кажуть, їм проти?
Нюма не був цеховиком. Цеховики — це ті самі революціонери, вони по цеглинці будували фундамент капіталізму в надрах соціалізму. Нюма був просто начальником цеху на лакофарбовому заводі, а лакофарбовий, як ви самі здогадуєтеся, це така хімія, що всім вистачить по самісінькі вуха, було б здоров’я. Одесит, який не вміє робити парнусу, довічно пришпилений до ганебного стовпа громадської думки. В Одесі ніхто і ніколи не видасть ашейне мейделе з пристойної сім’ї за мішігінер оф ганце коп інженера. Не про нас буде сказано, подумає Нюма, і його правда, хоча він і забув при цьому на хвилиночку, що їхній син Міша, старший брат Гаріка, був саме таким цурес.
Ви не повірите, але Нюма був тихою, невпевненою людиною, в родині його недолюблювали всі, починаючи від Куни і закінчуючи котом. Йому було соромно за себе, він вважав себе тягарем і, на відміну від Куни і Гаріка з Мішею, не міг так, як вони, цілимиднями бити байдики, і ось він спозаранку, збентежений, майже не дихаючи, навшпиньки виходив із квартири, взував туфлі вже за порогом і вирушав на роботу. На лакофарбовому заводі його поважали, але йому цього було мало, його тягнуло до Куни, а Куну тягнуло від нього, ось так вони і жили, душа в душу.
Куна передовсім була сестрою, а матір’ю і дружиною — не інакше як з примусу. Вона приховувала своє благородне походження під руїнами сімейного побуту й почувалася беззахисною Дюймовочкою в оточенні трьох неотесаних бовдурів. Її витончена природа мріяла про інше, іноді трепетна душа Куни видавала її з головою, але з кожним роком таких зрад було все менше й менше, так, відгомони — то відсторонений погляд удалечінь, з однієї кімнати в іншу, то глибокий гортанний подих, немов хтось намагався її задушити, а вона з останніх сил хапала повітря жадібними ковтками і її долав астматичний кашель, але зусиллям волі Куна виривалася із залізних лещат і любісінько собі прогулювалася по квартирі. Навряд чи хтось, хто її знав, міг уявити, що Куна поспішає на роботу. Сам її зовнішній вигляд нагадував якогось біблійного персонажа, що загубився в міській неприбраній квартирі. Схоже, що час зіграв із Куною злий жарт, перенісши її на кілька століть уперед. Але який сенс скаржитися на долю, якщо все одно нічого не зміниш?
Куна вся складалася з якихось спідничок, фартушків, кофтинок, хустинок та інших штукенцій, які не мають жодного відношення до звичайного життя, що вирує за межами її квартири. Складалося враження, що всі сальні плями в результаті вигнання з кухні віднайшли довгожданий спокій на її хитромудрих нарядах. Куна нагадувала жертовну тварину. Здавалося, ще мить — і жереб випаде їй, і Первосвященник відправить її до Азазейла в пустелю, і там її скинуть зі скелі, і тільки після цього почнеться богослужіння на Йом Кіпур. Куна не говорила, вона бубоніла, голосила, нашіптувала, зітхала, схлипувала і просила дати їй спокій.
Було далеко за північ. Куна сиділа в кріслі перед включеним телевізором і беззахисно дрімала. Окуляри в чорній оправі щосили трималися у неї на носі. Здавалося, якщо хтось із героїв фільму підвищить голос, це остаточно порушить їх рівновагу і вони не просто впадуть, а рухнуть тягарем побаченого і пережитого за день на журнал, що лежить на колінах Куни. Звідки тут взявся журнал, сказати важко, але достеменно відомо, що Куна ніколи не читала, читання і Куна — несумісні поняття, але, видно, така була воля провидіння.
Коли Гарік, наче той злодюжка, намагався безшумно відкрити двері й увійти в квартиру, Куна миттєво прокинулася і, попри пізню годину, кинулася в бій. Перед нею стояв розгублений Гарік і розводив руками, йому, на відміну від Куни, здавалося, що цього більш ніж достатньо. Куна, не замислюючись, відкрила двері в Мішину кімнату, той, як завжди, сидів в одних трусах і слухав музику.
— Ні, ти тільки глянь на цього лапацона, ще молоко на губах не обсохло, а він уже гуляє, як березневий кіт!
Гарік нечутно заворушив губами.
— Ма-амо, — ліниво протягнув Міша.
— Що, мамо? Ти краще подивися на свого братика, — і вона повернула голову в бік Гаріка. — Ти думаєш, я не в курсі, що ти, недошльопку, робиш у Свєтки з першого поверху, та вона тобі в матері годиться!
— Ну і що? — знову ліниво відгукнувся Міша.
Міша недолюблював Гаріка, Гарік не любив працювати, і в цьому вони були єдині. Куна теж не любила працювати, а ще вона не любила Нюму, та Нюма був годувальником. Куна не могла докумекати, як йому з такими убогими мізками це вдається. Але вона вмовила себе не думати про це, адже їй можна думати про те, про що Нюма ніколи собі думати не дозволить.
Але мова зараз не про Куну, а про Мішу. Він завжди відповідав запитанням на запитання. Запитання були різні, а відповідь одна: «А навіщо?» Жодне речення він не закінчував, ліньки було. Міша любив фрази з рюшками, точніше, з обірванчиками, схожими на бахрому плюшевої скатертини. Фрази у нього обривалися, скочувалися, як хлібні крихти на столі, в кульки, і він кидав їх в обличчя то Куні, то Гаріку. Міша мріяв жити окремо. Мрія тихо сміялася над ним чи то з відчаю, чи то від того, що їй доводилося ділити з Мішею один дах на двох. Вона теж хотіла жити окремо від нього.
Ми відволіклися від нашої розповіді, належно пошанувавши Мішу, але нам пора повернутися до нашої головної героїні.
Куна не може вгомонитися:
— Ні, ви тільки подивіться, адже Свєтці добре за сорок, а моєму нахесу, — при цьому вона наполегливо тикала вказівним пальцем Гаріку в груди, — добре до двадцяти.
Нічна перепалка закінчилася нічиєю, як і зазвичай, і всі мирно стали готуватися до сну.
Сон Куни був войовничо тривожним, їй снилася Свєтка в таких непривабливих позах, що холодний піт почав своє сходження від потилиці і пробрався углиб запаленої свідомості Куни. «Треба щось робити з цією мерзотницею!» Після цих слів на пересохлих від обурення губах Куни з’явився гіркий іній презирства: «Завтра я їй задам!» Після такого рішучого умовиводу їй стало значно легше, і вона, по-дитячому згорнувшись калачиком, віддалася приємним сновидінням.
Ранок видався похмурим, що не віщувало нічого доброго для Свєтки. Зустріч відбулася зовсім випадково біля дверей Свєткиної квартири, де Куна стояла на вахті із шостої ранку. Куна, важко дихаючи і щохвилини поправляючи непокірне пасмо сивого волосся, тихо, але так, щоб чути було не тільки в під’їзді, а й на вулиці, строго заявила:
— Свєтко, так не можна!
На що Свєтка, навіть бровою не повівши, відповіла:
— А як можна?
Після цих слів Куна не просто розгубилася, вона якось обм’якла, стала наче приземкуватою. Її брови випросталися і стали одна над одною, нагадуючи вузьку трамвайну колію, по якій бігав іграшковий бельгійський трамвайчик непмановської доби по вулиці Фрунзе з Молдаванки на Пересип. Свєтка в цей час делікатно взяла Куну за тремтячі плечі й лагідно промовила:
— Жіночко, відійдіть, мені пора у справах.
Куну, як сомнамбулу, хитнуло в сторону, і Свєтка зникла в сяйві сонячного світла, що увірвався в під’їзд незваним гостем.
— От паскуда! — отямившись, тремтячим голосом промовила Куна.
Інцидент було вичерпано, Куна переможена, бій гладіаторів закінчився, не розпочавшись. Куні залишалося тільки чекати на вирок натовпу розлючених емоцій.
Куна поверталася додому по сходах, і кожний крок наближав її до голгофи. Вдома на неї чекали Гарік і Міша. У Куни залишався останній шанс відновити душевну рівновагу, і цей шанс називався «добряче натовкти Гаріку пику». Її зустрів стривожений Гарік. — Мамо, куди тебе занесло в таку рань? «Ну все, — сказав внутрішній голос Куни, — червону ганчірку кинули». Куна зробила два кроки вперед до Гаріка і вперлася маківкою в його підборіддя. — Дивися мені прямо в очі, — прошипіла Куна і додала: — Ви так зі Свєткою підходите один одному, як Дюківський парк Єлисейським полям з рисом. Тут уже не витримав Міша: — Мамо, які поля, з яким рисом? Куна била навідліг: — Міша, ти такий розумний, як твій магнітофон «Юпітер»! Гарік думав скористатися паузою і вибігти з квартири, але куди там! Куна, як щирий марксист, не давала противнику отямитися. — Ні, тільки подивися на цих мандрьох! — волала Куна до вільного від хуліганів простору. — Міша, ти мені, будь ласка, мізки не заварюй, я тобі не цейлонський чай. Як вам подобається цей Геракл? Ти у своєму житті хоч щось, крім трусів, одягав на цей скелет? А, я ж забула, ти у нас мудист.
— Мамо, — парирував Міша, — не мудист, а нудист.
— Може, й так, але яка різниця? Це ж треба зранку мені влаштувати такий тухес? Якби Нюма був зараз не на роботі, хоча що це змінює? І все-таки я накапаю йому ввечері валер’янку з моїх сліз. Може, допоможе.
— Кому? — поцікавився Міша.
— Кому-кому, вашому татові, і він нарешті займеться вами. А Свєтку я все-таки схоплю за руді патли і протягну по всьому двору, нехай усі сусіди бачать, теж мені, знайшла собі любов з першого заду!
— Мамо, та ж не заду, — обережно поправив Міша, — а…
— Мішо, якщо ти ще хоч раз скажеш мені так, як я тебе не просила, то я влаштую вам такий азохен вей, що краще не треба.
День з мінливим успіхом добігав кінця, і на порозі несподівано постав Нюма. Він завжди з’являвся несподівано, адже його ніколи не чекали. Він швидко оцінив ситуацію і хотів тихо прошмигнути, але не вдалося. Він би відхопив порцію Куниного гніву, якби слідом за ним не з’явилася Мира, рідна сестра Куни, наймиліша істота на землі.
До грошей Куна ставилася трепетно: ночами ретельно перераховувала, розглядала кожну купюру через збільшувальне скло і дуже не любила несвіжі держзнаки. А вранці вона тикала носом Нюму в ці купюри і, зглянувшись, видавала йому невелику суму на обід у заводській їдальні. Але в один прекрасний день Нюми не стало. Він помер вночі, уві сні, так само тихо, як і жив, не зронивши й слова. «Таку смерть ще треба заслужити», — сказала Куна і розплакалася. Але гроші, ох уже ці гроші! Коли вони є, ми їх не помічаємо, але коли вони закінчуються, ми починаємо їх ненавидіти, але не настільки, щоб обійтися без них. Спочатку Куна продала золото, потім діаманти, а Гарік з Мішею так і не наважилися почати трудове життя. «Мені вже пізно, — переконував Куну Міша, — а з Гаріка що візьмеш?» Дійсно, брати з нього було нічого.