Авторський сайт Олександра Коротка

…Вони з гори спустились мовчки — батько і син. І кожен

думав про своє. Авраам — про те, яке непевне земне

буття. Іцхак — про те, як добре йти разом.

 

— Аврааме!

— Я тут.

— Ти знаєш свою велич?

— Не розумію. Ти про що?

 

У мить оту Іцхак, потайки батька спозиравши,

збивався з ритму, наступав йому на п’яти, його

захоплювала гра, і мимохіть торкався він плечем

Авраама, і венами, стрімкими судноплавними

шляхами, текли отецькі почуття. Над ними Авраам

не владний, лиш кров, настільки тепла і жива,

тримала пам’ять на плаву. І кроки падали на землю,

неначе гирі, в сонні трави. Знітився Авраам. Як сталось

так, що ті слова, котрі почув він щойно, не втішали?

Похнюпившись, чекав — не кари Б-жої, а іншої

відплати, від Сатани. І знову з подорожей дальніх

свідомості своєї він вертав на місце те, що вибрав

Б-г і де кровили Іцхака рани нездійсненні, де кожен

ґандж його бентежної душі пророкував йому

лиш муки.

 

— Аврааме!

— Я тут.

— Згадав ти щойно Сатану. Його придумав Я. Він

служка мій і жертви сам собі знаходить. Він мислі

ваші, вчинки ваші малює чорним. Знаєш, він не вірив,

що сина ладен ти віддати. Ти вистояв. Тепер прости,

але рахуй утрати, бо Сара, Іцхака матір і твоя жона,

не витримала й смерті двері відчинила. Йди,

поховай її належно.

 

А вже за мить у темряві суцільній Іцхак стояв побіля

батька і щось питав. Авраам отямився і кинув:

— Ми з матір’ю давно постановили: тобі пора в єшиву.

 

Прощались мовчки й розійтися поспішили.