Авторський сайт Олександра Коротка

1

 

  – Аврааме!

  – Ось я.

 

 Стояла ніч, і тільки тиш,

 спомігшися на шепіт,

 підказувала шлях

 прямцем у загадковість

 глибин бездонних слів

 Творця.

 

 – Уміння жить

 і дослухатись

 всякчасно гуготу сердець

 народу

 зневіреного –

 хист небагатьох,

 та лиш терпіння –

 вінець творіння.

 І докіль

 ти озираєш далеч

 оціпеніло,

 підношу до Престолу

 історії німотні глави,

 отож народу,

 що Я його

 вів у пустині

 слави

 й до Тори записав,

 гріх нарікати,

 бо віддам його

 на глум й поталу

 другим народам.

 Як бачиш,

 я застеріг тебе завчасно,

 доки нічого

 не трапилось,

 і невсипуща заздрість

 та невгамовна   

 злість

 не опоїли землю ядом,

 доки загони

 хрестоносців,

 невинні від голів до п’ят,

 ба, десь бо,

 за тридев’ять земель,

 сплять, як дітва.

 Без одкровення

 усі намоги їх

 наверх,

 в Мою обитель,

 даремні.

 Безмовна вічність,

 вона Мій перший

 небожитель,

 а в дольнім світі,

 де обитаєш ти,

 Авраам,

 життя нерадісне,

 там дійсно

 ганьба і страм

 живуть безслізно,

 і доказом тому тому –

 син Ноя Хам.

 

 

 – Аврааме!

 – Ось я.

 – Прийшла пора. Іти

 недовго. Три дні

 шляху. 

 Візьми вогонь

 і хмизу оберемок.

 Іцхах мені потрібен.

 Тугіше хмиз

 перев’яжи.

——————————-

1

  – Авраам!

  – Вот я.

 

 

 Стояла ночь, и тишина,

 переходя на шёпот,

 подсказывала тропы

 в загадочную пропасть

 нерукотворных слов

 Творца. 

 

 – Уменье жить

 и до конца

 считать сердцебиенья

 народа

 жестоковыйного

 дано немногим,

 но лишь терпенье –

 венец творенья.

 И пока

 ты смотришь вдаль

 в оцепененье,

 я вознесу к Престолу

 истории немые главы,

 и твой народ,

 который Я

 провёл пустыней

 славы

 и в Торе записал,

 пускай не ропщет,

 не то отдам его

 на поруганье

 другим народам.

 Ты видишь,

 Я говорю тебе заранее,

 пока всё это

 не сбылось,

 пока неведомая зависть

 и неприкаянная 

 злость

 не напоили землю ядом,

 пока отряды

 крестоносцев

 наивны с головы до пят

 и где-то,

за тридевять земель,

 по-детски спят.

 Без откровений

 все устремления

 наверх,

 в Мою обитель,

 закрыты.

 Безмолвна вечность,

 она Мой первый

 небожитель,

 а в низшем мире,

 где обитаешь ты,

 Авраам,

 всё так безрадостно,

 конечно

 и стыд и срам

 живут беспечно,

 и подтверждение тому –

 сын Ноя Хам.

 

 

 – Авраам!

 – Вот я.

 – Пришла пора. Идти

 недолго. Три дня

 пути. 

 Возьми огонь

 и хвороста охапку.

 Ицхак мне нужен.

 Потуже

 хворост завяжи.

 

——————————-

 

2

Повзла по тілу

ніч-змія,

і Авраамові немиле

було життя.

І сон, поятий

полум’ям туги,

жадав якмога

світанку,

сонця, й гупотіла

у скронях кров:

«Три дні шляху».

І спозаранку

товпились слуги

у тривозі,

і на порозі

стояв розгублений

Іцхак.

 

«Хай буде так», –

сказав Авраам

і став збиратись.

 

Очікували їх

не гори

попереду,

а Моріа – гора,

де Храму

назначено звестись,

де справ відгомін

земних, минущих

збіга назад,

де тільки страх

без меж, без міри,

зліта на крилах

янгольських в молитві

– ясою віри,

і з натхненням

охоплює душі

піднесеної суть,

а плоть (ба, надаремні

всі її потуги),

за словом Божим –

«Зо праху в прах».

Річ в замислі Його,

– великій тайні.

 

«Хай буде так», –

сказав Авраам

і став збиратись.

 

– Аврааме!

– Ось я.

– Невже бо голос Мій

ти чуєш?

– Я вчув. Він наді мною,

в мені, він вищий

всіх перепон земних.

– Тоді іди.

Цьому я радий поготів.

 

Час випроби –

страшна година,

розв’язка

дій спраглих сподівань,

скрипучий віз

благословень

і відкриттів.

 

2

 

Ползла по телу

ночь-змея,

и не хотелось жить

Аврааму.

И сон, объятый

пламенем тоски,

искал дороги

к рассвету,

к солнцу, а в виски

стучало заклинанье:

«Три дня пути».

И утром ранним

явились слуги

и тревоги,

и на пороге

стоял растерянный

Ицхак.

 

 

«Пусть будет так», –

сказал Авраам

и начал сборы.

 

 

Их ждали впереди

не горы,

а Мориа – гора,

где Храму

предстоит стоять,

где разговоры

о земном, о бренном,

уходят вспять,

 где только страх,

 не зная меры,

летит на крыльях

ангельских в молитве

событьем веры

 и по наитью

обретает души

восторженную суть,

а тело (напрасны

все его старанья),

по слову Б-жьему –

«Из праха в прах».

 Всё дело в замысле Его,

 в великой тайне.

 

 

 – Авраам!

 – Вот я.

 – Неужто голос Мой

 ты слышишь?

 – Я слышу. Он надо мной,

 во мне, он выше

 всех земных преград.

 – Тогда иди.

 Я этому безмерно рад.

 

 

 

 Час испытаний –

 страшный час,

 развязка

 жаждущих событий,

 скрипучий воз

 благословений

 и открытий.

 

——————————-

 

3

– Аврааме!

– Ось я.

– Тепер пильнуй.

Тебе Іцхак

питатиме.

 

 – Аврааме!

– Так, сину мій.

– Чому ти взяв

мене з собою?

– Богослужіння –

це пожертва,

і ми її

принесемо.

– Ось хмиз,

онде вогонь,

а де ж ягня?

– Господь угледить.

 

– Аврааме!

– Ось я.

– Господь, скажи,

творивсь навіщо

Тобою час,

потоком чорним

тече навіщо?

Дозволь завчасно

дійти

зазначеного місця

і повітрям горнім,

цілющим,

досхочу

надихатись.

Так душно,

так тісно на землі.

Я знаю, Ти чекаєш

учинку.

Всі сльози виплакані.

Вони, як губка,

ввібрали біль

моєї долі.

 

– Аврааме!

– Ось я.

– В трьох кроках ти

ходи

від доленосних

звершень.

Тебе веде

не геній злий, а Я.

Мені відомі

твої шляхи.

Зважся, май рішучість

і задум Мій

утілити.

Хай тіні

власних

сумнівів спадуть.

Сьогодні твій Господь

позвав тебе

і твого сина

на Божий

Страшний Суд.

   

Нуртує кров

Іцхакова,

кричить, клекоче,

як птаха,

проситься на волю.

У головах Іцхака –

Авраам,

і ніж, як янгол,

у його руці

завис над тілом.

І сповнюється мить

величчю.

 

У Іцхака вічі

смирення повні,

і в чорно-білім

осяянні

застиглі лиця

отця і сина;

в бажаннях їхніх

відмін нема.

 

 

– Молімося – 

не за тебе, а за прийдешні

покоління.

 

 

   – Авраам!

 – Вот я.

 – Будь бдителен.

 Сейчас Ицхак

 задаст вопрос.

 

 – Авраам!

   – Вот я, сын мой.

   – Зачем ты взял

   меня с собой?

   – Богослуженье –

   это жертва,

   мы принести

   её должны.

   – Вот хворост,

   вот огонь,

   а где же агнец?

   – Г-сподь усмотрит.

 

 – Авраам!

      – Вот я.

      – Г-сподь, скажи,

зачем придумано

Тобою время,

 зачем рекою

чёрною течет?

Дай раньше срока

прийти

к назначенному

месту

и воздух горный,

который так

к себе влечёт,

испить до дна.

Мне душно,

мне тесно на земле.

Я знаю, Ты ждёшь

поступка.

Все слёзы выплаканы.

Они, как губка,

впитали боль

моей судьбы.

 

 

 – Авраам!

     – Вот я.

     – Ты в трёх шагах

ходьбы

от предначертанных

свершений.

Тебя ведёт

не гений злой, а Я.

Мне ведомы

твои пути.

Поэтому решись

и замысел Мой

воплоти.

Пусть тени

собственных

сомнений уйдут.

Сегодня твой Г-сподь

призвал тебя

и сына твоего

 к Б-жественному

Страшному Суду.

 

Испуганная кровь

Ицхака

кричит, клокочет,

как птица,

просится на волю.

У изголовия Ицхака –

Авраам,

и нож, как ангел,

в его руке

завис над телом.

Всё преисполнено

величья.

 

Глаза Ицхака

полны смиренья,

и в чёрно-белом

озаренье

застыли лица

отца и сына,

и в их желаньях

нет различий.

 

 

      – Давай молиться –

 не за тебя, за будущие

 поколенья.

——————————-

 

4  

Сліпує віра. Так, сліпує.

Німує тиша навісна.

Ворота раю ніч чатує.

І спину зболену згина.

Ще мить –

і Авраам опустить ніж

не в сердце сина.

 

– Чия це думка?

– Твоя, Аврааме.

– Прошу, Авину… – 

 й затих, і вихопилось:

– Тобі його я не віддам!

 

І в реченім в серцях

майнуло

все пережите  

Авраамом.

І  суто людська

слабкість,

і отча  

пристрасть,

скували душу.

Ба, це тривало  

якусь лиш мить:

лет, таємничий,  

як душа, –

з очікування

в нетерпіння,

тамтого року,

що плину звершень

Божественних

не порушав.

А зовсім поряд

агнець бився,

і янгол зупинив ножа.

Він прилетів,

ні, він наснився,

навпочіпки,

як діти, сів.

 

     – Аврааме!

     – Ось я.

     –  Все в минулім.

Приносьте жертву

і повертайтеся  

додому.

І люду ви себе явіть,

хай знають всі,

що я – з тобою.

На цім гіркім,

цім требнім місці

вершини духу,

торжества,

де сина ти не пожалів

во славу віри,

де ти збагнув –

оця земля

не може бути

для грішних пухом,

і всі права на сина,

на первістка, любимця,

віддав Всевишньому,

Творцю,

і заново зумів

родитись,

і до вінця

привів не тільки

душу сина, а весь

народ,

що Я його, повір,

Аврааме,

століття

множитиму,

і пов’яжу Себе вже

обітницею вічною,

як сина, люблячи,

ти пов’язав.

Багато стане вас.

Світитимете ви,

яко зірки

Шляху Молочного.

А думка,

що вбігла, яко миша сіра,

в твою розтерзану свідомість,

тут зайва.

Мені шкода, Я бачу

страждання всі твої,

до одного.

Як сумніву піддавсь,

що неналежно

обов’язок сповняв

свій, Аврааме, – ти –

ревнитель віри!

І почуття твої

батьківські

лиш на мить

перемогли.

Ти цілковиту

підтвердив

самовідданість

Завіту,

й змарнів з лиця

даремно ти.

О, аби ж  було

інакше,

вір Мені, позвав би Я

тебе до звіту.

 

4   Оригінал:

 

Слепая вера. Да, слепая.

Напрасно ропщет тишина.

Распахнуты ворота рая.

Безжалостно болит спина.

Ещё мгновенье –

и Авраам опустит нож

не в сердце сына.

 

 

– Чья это мысль?

– Твоя, Авраам.

– Прошу, Авину… – 

 и затих, и вырвалось:

– Тебе его я не отдам!

 

 

И в этом истовом

реченьи

вся жизнь Авраама

пронеслась.

И человеческая

слабость,

отца безудержная

страсть,

затмили душу.

Но это было лишь

мгновенье,

вселенской тайны

перелёт из ожиданья

в нетерпенье,

в тот год,

который не нарушил

Б-жественных

свершений ход.

А где-то рядом

агнец бился,

и ангел нож остановил.

Он прилетел,

нет, он приснился,

на корточки

по-детски сел.

 

     – Авраам!

     – Вот я.

     –  Всё в прошлом.

Жертву принесите

и возвращайтесь вы

домой.

И миру вы себя явите,

пусть знают все,

что Я – с тобой.

На этом горьком

лобном месте,

вершине духа,

торжества,

где сына ты не пожалел

во имя веры,

где понял ты –

сия земля

не может быть

для падших пухом,

и все права на сына,

первенца, любимца,

отдал Создателю,

Творцу,

и заново сумел

родиться,

и к венцу

 привёл не только

душу сына, а весь

народ,

который Я, поверь,

Авраам,

на сотню лет вперёд

умножу

и свяжу уже Себя

обетом вечным,

как сына ты, любя,

связал.

Вас будет много.

Вы будете светить,

как звёзды,

дорогой млечной.

А мысль,

что серой мышью

пробежала

в твоём истерзанном

сознанье,

не в счёт.

Мне жаль, Я вижу

все твои страданья

наперечёт.

Как смеешь ты считать,

что не исполнил

до конца

свой долг, Авраам,

ревнитель веры!

И твои чувства

как отца

лишь на мгновенье

победили.

Ты в полной мере

доказал

свою приверженность

Завету,

и спал с лица

напрасно ты.

О, если б было

всё не так,

поверь, призвал бы Я

тебя к ответу.

——————————-

 

5

Вони з гори спускались мовчки –

батько і син.

І кожен думав про своє.

Авраам – про те, що шлях земний непевний,

Іцхак – про те,

як хороше разом іти.

 

 – Аврааме!

 – Ось я.

 – Ти знаєш, у чім

 твоя велич?

 – Не втямлю.

 Ти це про що?

 

Цієї ж миті Іцхак,

що позирав був крадькома

на батька,

збивався з ритму

і наступав йому

на п’яти,

і був у захваті  

від гри,

та мимохіть торкався

плечем Авраама:

у судинах,

нуртуючи його  

любов’ю,  

текли батьківські

почуття.

 

І був над нею Авраам

невладним,

лиш кров,

що теплилась, жила,

тримала пам’ять

на плаву.

І спадали кроки,

мов гирі, на землю,

у сонні трави.

Та Авраам

був знічений.

 

Як трапилося,

що слова

питомі, щойно ним

почуті,

не дарували

йоти втіхи?

Схиливши голову,

він ждав – не кари 

Яхве,

а відплати  

інакшої,

від Сатани.

 

І знову

з далеких мандрів  

уяви й марев

він повертався

у місцину,

Всевишнім обрану,

і де кровили

Іцхакові

незавдані ще рани,

де всі гризоти

його бентежної душі

йому пророчили

страждання.

 

– Аврааме!

 – Ось я.

 – Ти пом’янув був Сатану.

Він є мій задум.

Підручним у мене він

ходить

і жертв собі навкидь

знаходить.

Він і думки людські   

й учинки

малює  

в чорній барві дня.

Геж, віри він не йняв,

що сина годен

ти закласти.

Ти вистояв. Тепер,

пробач,

злічімо втрати:

твоя дружина Сара, 

мати

Іцхакова,  

в знемозі

прокрила двері смерті.

Йди ж, передай її

землі.

 

За мить по тому

у імлі

постав Іцхак

до Авраама

з бентежним  

поглядом.

 

Оговтавшись, Авраам

сказав:

– Тобі давно пора

в єшиву,

ми так поклали –

я і мати.

 

Простившись мовчки,  

вони податись геть спішили.

 

 

5

Оригінал:

Они с горы спускались молча –

отец и сын.

И каждый думал о своём.

Авраам – о бытии земном,

непрочном,

Ицхак – о том,

как хорошо идти вдвоём.

 

 – Авраам!

 – Вот я.

 – Ты знаешь, в чём

 твоё величье?

 – Не понимаю.

 Ты о чём?

 

А в это время Ицхак,

поглядывая на отца

украдкой,

сбивался с ритма

и наступал ему

на пятки,

и был он увлечён

игрой,

и невзначай касался

своим плечом Авраама,

и по венам,

по судоходным венам

страсти,

текла отцовская

любовь.

И был над ней Авраам

не властен,

лишь кровь,

такая тёплая, живая,

держала память

на плаву.

И падали шаги,

как гири, на землю,

в сонную траву.

Авраам в смятеньи

пребывал.

 

Как могло статься,

что слова,

которые сейчас

он слышал,

не приносили

утешенья?

Понурив голову,

он ждал – не кары 

Б-жьей,

а решенья

иного,

возмездья Сатаны.

И снова

из дальних странствий

воображенья

он возвращался

на то место,

которое Г-сподь избрал,

где кровоточили

Ицхака

несбывшиеся раны,

где все изъяны

его мятущейся души

ему пророчили

страданья.

 

 

 – Авраам!

 – Вот я.

 – Ты Сатану упомянул.

Он Мной придуман.

Он у Меня подручным

ходит

и жертвы сам себе

находит.

Он ваши мысли

и поступки

рисует

в чёрном цвете дня.

Да, он не верил,

что сына ты

готов отдать.

Ты выстоял. Теперь

прости,

считай потери,

и Сара, твоя жена,

Ицхака мать,

не выдержала

и смерти

распахнула двери.

Иди предай её

земле.

 

 

Спустя мгновенье

в полной мгле

стоял Ицхак

перед Авраамом

и виновато

вопрошал.

Авраам очнулся

и сказал:

– Тебе давно пора

в ешиву,

так мы решили –

я и мать.

 

Простившись молча,

они расстаться

поспешили.