Авторський сайт Олександра Коротка

Дивне почуття — чи то осінь бентежить, холодить кров спогадів дрібним тремтінням по склу, то чи мовчання, зарившись у стіг сіна тиші, дає зрозуміти всім довкола твою класову ненависть до того, що відбувається, з яким ти, за визначенням твоєї душі, не хочеш мати жодних справ, а втім, яке це має значення в тунелі притуплення почуттів, у несвідомому тупику географічного місця, де ти виявилася не волею долі, а з простої випадковості, натрапивши на вивіску під дахом масової свідомості своїх одноплемінників.

«Всі їдуть, і нам пора», — сказав Фіма, і ми, як усі, поїхали хто куди: одні — в Німеччину, котра несподівано полюбила євреїв, а інші — в Ізраїль, на ПМП, і ми серед них. І ось я прогулююся тель-авівськoю набережною уздовж Середземного моря.

Нюсю, ти чимось налякана? Ну що ти, це єдине місце, де самотність і мої спогади роблять мене щасливою. Не звертай уваги на мій насторожений погляд, а як інакше, адже я пильно вдивляюся в минуле. Самотність — мій єдиний привілей після зміни місця. Але знаєш, що дивно? Спогадів немає за спиною, вони йдуть попереду мене і прокладають шлях, віддаляючи мене від теперішнього. У мене таке відчуття, що ще один крок — і я, як Аліса, опинюся в Задзеркаллі й почнеться Одеса. А як все починалося? Та як у всіх. Подробиць не пам’ятаю, асоціації пережитого не відпускають мене, як тінь, що тримає тебе на повідку часу у вечірні години згасання дня. Пам’ятаєш сцену з фільму Антоніоні? Бачу великий білий корабель, що пливе вулицями Одеси й підбирає всіх охочих покинути незабутню батьківщину. На що це було схоже? На громадянську війну, на прихід червоних, лишень тікали ми не від революції, а від самих себе. Так думали всі? Ну що ти! Тоді взагалі ніхто ні про що не думав. Ті, хто від’їздив, інфікували тих, хто ще вагався, повітря дзвеніло від нетерпіння, здавалося, ще день-другий — і воно лопне, як мильна банька, і життя припинить існувати в сьогоденні. І залишиться тільки майбутнє, схоже на вщерть набитий трамвай, треба встигнути застрибнути на підніжку, інакше залишишся в минулому. А як же білий корабель? А що корабель? Він перетнув екватор десь між Молдаванкою і Пересипом і зник у нейтральних водах. І це стало для вас точкою незворотності? Були дев’яності, порожні прилавки магазинів, тужливі, безрадісні обличчя перехожих, здавалося, життя знебарвилося, вилиняло, море нагадувало звичайну калюжу перед будинком — ні кораблів, ні навіть прогулянкових катерів, очі відмовлялися вірити в те, що відбувається. Так, Одеса і тоді жила за своїми законами, але це не рятувало від незатишності й депресії. Терпіти могли тільки ті, хто не знав кращого життя. На Одесу було страшно глянути. До того ж Фімі стукнуло поїхати в Ізраїль за туристичною візою. Повернувся він сам не свій. Контраст був такий, що він не говорив, а гарчав, як розлючений звір. Все вирішилося водночас. А як тобі жилося в Одесі? Адже ти з Балти, тієї провінції, над якою ні час, ні зміни в нас самих не владні.

Ось я йду курним провулком з мамою, моя ручка, як подорожник, приклеєна до теплої маминої руки, на моїх капловухих косичках примостилися два білосніжних капронових банти — хмари-небожителі дитячого щастя. Перед нами відкривається неосяжний острів — базарна площа, торжество нашого життя. Мама прискорює ходу, картинки змінюються так, немов я їду в потязі і з цікавістю дивлюся у вікно. У мами в сумці дві курки з нашого курника. На них жаль дивитися. Квадратики плетеної сітки впиваються у їхні бездиханні тільця, а пір’я преться назовні, немов викидає білі прапори, просячи про помилування. У мене розривається серце і обливається кров’ю, як гребінці приречених на заклання курок. Якби наші предки не грішили, не було б потопу і Б-г не дозволив би Ною, а значить, і всім нам, вживати в їжу м’ясо тварин. Але дороги назад немає. Ми йдемо до шойхета, і він, за єврейською традицією, має обезголовити нещасних курей і повернути їх нам общипаними, і тільки так, а не інакше. У нас буде на столі кошерний бульйон з манделах, і варена курка зі смаженою картоплею і цибулею, і капуста, яку заквасила мама в дубових діжах глибокої осені. Смакота! Але як подолати в собі цю жалість? Я йду і плачу, мама робить вигляд, що не помічає моїх сліз, але я здогадуюся, що у неї на душі. Палац шойхета схожий на застарілий дерев’яний сарай, який давно б уже впав, якби не спирався тильною стороною на базарний тин. Усередині палацу гори курячого пір’я, схожі на терикони шахт, тільки білі. Щойно ти переступаєш поріг цього крематорію, нестерпний запах доводить тебе до напівнепритомності, і ти, пройшовши крізь нудотний туман, підходиш на відстань витягнутої руки до шойхета і передаєш на заклання улюблених курей, з якими гралася у дворі. Хвилі нудотного, липкого повітря виштовхують тебе, як пробку із шампанського, на свіже повітря. В цей час гори пір’я, як ангели, злітають вгору і просять змилуватися. Я чекаю маму біля дверей, за десять хвилин вона з’являється з убитими і обпатраними курми. Я з ненавистю дивлюся на маму і, не стримуючи люті, звинувачую її в убивстві. Мама мовчки дивиться на мене пустим, потойбічним поглядом і, не кажучи ні слова, бере мене за руку, і ми йдемо додому, як абсолютно чужі люди. Посередині знайомого провулка мама несподівано зупиняється і, дивлячись кудись далеко поверх моєї голови, невідомо кому каже «прости», і я прощаю маму, і ми знову йдемо удвох, забувши про те, що з нами сталося. Так народжуються таємниці.

А ти де? Кому я все це розповідаю? Та тут я, тут. Чого ти до мене причепився? Навіщо мучиш мою душу? Вона і так болить. Хоча, якщо чесно, я тобі рада. Чому ти про себе нічого не розповідаєш? Тільки питаєш, а я, як дурненька, тільки й роблю що відповідаю. А може, так навіть краще. Навіщо мені знати про тебе? Насправді, Нюсю, все зовсім не так. Це ти питаєш, а я відповідаю твоїм голосом. То ти, виявляється, містик? Ну що ти, я звичайний дух, дзеркальне відображення твоєї душі. Твоє дихання і є мій голос, точніше твій, він луною блукає лабіринтами твоїх вен, і ти виводиш його на світло, я сприймаю, я його бачу своїм духовним зором. Ще трохи — і я почну боятися не тебе, звісно, а себе. Адже поруч нікого.

Я знаю, ти сумуєш за Одесою. Сумую дуже. Я пару років тому була там. Невже? Так. І як? Не питай, я ледве витримала день, а на другий полетіла. Чуже все, і я для них чужа. Зараз ти де? Ніде. Ні там, ні тут. Я між небом і землею. Я маятник спогадів, хитаюсь від минулого життя — до теперішнього. Дивно, але після повернення з Одеси Ізраїль став мені ближчим і ріднішим, а туга за Одесою тільки посилилася. А Фіма, він як? Бадьориться. Насправді він сумує ще більше, ніж я. Там він почувався вдома, на своєму місці, а тут ми алія, переселенці. В Одесі нас часто називали жидами, а тут ми росіяни. От і спробуй зрозуміти, де наша батьківщина, друже. На відміну від мене, Фіма постійно шукає привід злітати до Одеси. Поки була жива сестра — до сестри, тепер — до племінниці, та й на могилу до сестри. Що ж вас так гризе? Ніхто не знає. Буває так тоскно, що вити хочеться, тоді ми з Фімою сідаємо один проти одного і випиваємо горілочки, і стає легше, але ненадовго. Повертатися нікуди, і залишатися сили нема. Так і живемо за інерцією. І котимося зверху вниз, похилою, з гори спогадів у майбутнє життя. Невже все так безнадійно і сіро, невже немає позитивних емоцій? Я не вірю. Та є, звісно, є, але, на жаль, вони не тішать душу. Пам’ятаєш казку про Тіма Талера «Проданий сміх»? Так от, наша казка-бувальщина називається «Втрачена радість».

Невже тебе не радує Ізраїль? Важко в це повірити. Розумієш, монотонність і одноманітність днів далеко від звичного життя в Одесі, як виявилося, спустошують душу. Неможливо передати словами, що діється з людиною на ім’я «емігрант», коли батьківщина опинилася за спиною на тисячі неживих кілометрів. І ще: ці неприборкані думки, як дворняги, бігають закутками моєї свідомості, виють на мене, як на місяць, і роблять з кожним днем все більш безправною. Ти хочеш знати, що для мене Ізраїль? Це море, синє-синє до болю в суглобах, і небо без жодної хмарини. Варто мені лишень підняти голову — і Рай з воротами у вічність, з Третім храмом, мариться з такою ясністю, що острах бере. Я можу собі уявити, що було б зі мною, якби я не жила в Ізраїлі, а приїжджала б у гості. Кожен приїзд був би святом, народженням незабутніх емоцій. Але в нас у кожного своя доля, і я розумію, що тільки смиренність допоможе мені знайти нові душевні сили і пояснити, навіщо й чому я опинилася на обітованій землі, якою тече молоко і мед. У тебе з Фімою є близькі родичі в Ізраїлі?Є, звісно, але все наше спілкування — тільки по телефону. Якщо б ми жили в Одесі, то із сучасними технологіями розмовляли б не менше, але бачилися б набагато частіше, — на відстані ми всі любимо один одного сильніше.

Слухай, а я з тобою заговорилася, дивися, ми вже в Яффі, давно не влаштовувала таких прогулянок.Давай за столиком в кафе продовжимо розмову? Тут дуже мило, пахне морем, а скрип яхт і гомін чайок робить нас довірливішими і добрішими. Тут забуваєш про все, години, як бочки з медом, котяться під гору заходу, де червоний прапор країни-переможниці зустрічає з радістю своїх зрадників.Знаєш, доки жива була моя мама, я трималася, але її вже пів року нема з нами, і порожнеча, як пустеля, оселилася в моєму серці. Але я не поет, мені складно передати все, що коїться в моїй душі.

Та й навіщо? Мені здається, якби я могла переказати все, що відчуваю, життя втратило б сенс і я б пішла слідом за мамою. Страшно? Та ні. Просто Фіму шкода, він без мене пропаде.

Ти маму часто згадуєш? Щоночі.І як? Все добре, тільки прокидатися страшно. Я живу одним днем і проживаю його, як вічність.

Ти ж знаєш історію з Адамом? На шостий день Всевишній створив Адама, через кілька годин з його ребра створив Хаву, і відразу ж змій-спокусник спокусив її, подейкують, не лише розмовами, і вони спробували яблуко з дерева пізнання добра й зла і стали смертними, втім, як і всі ми, і в цей день Творець вислав їх з Раю, тому в псалмах Давида сказано, що тисяча років в його очах — як один день, і це правда.

Як здорово сидіти з тобою за столиком, пити біле вино Йрден з маслинами і сиром і вірити в кращі хвилини буття! Красиво сказано: сидіти з тобою за столиком. Але ж я сиджу одна, і біле вино п’ю одна, і щось нашіптую невідомо кому, лякаючи своєю самотністю і дивною поведінкою тих, хто сидить за сусідніми столиками. Та й офіціанти від мене не в захваті. Мені просто цікаво, хто з нас буде розраховуватися? Про це можеш не турбуватися. Я давно все владнав. Нас тут немає, і ресторану цього немає, і Яффи немає, нічого немає, крім нас двох. Та й саме життя на землі умовне, але досить про це. Ну й нехай, нема то нема. Так навіть потішно.

Що ти робитимеш, коли ми розійдемося? Доживатиму відведені мені дні, місяці й роки і думати, хто з нас першим покине цей примарний світ — я чи Фіма. Кому з нас раніше випаде цей жереб? Хоча ні я, ні Фіма не залишимося одні, з нами будуть самотність і телефонні дзвінки, адже син у Канаді теж самотній. Та що ти все про сумне! Напевно були в житті й веселі моменти. Розкажи.

Смішне, на жаль, залишилося в Одесі, митники не дали взяти із собою. Чи могло скластися все інакше, як думаєш? Цілком. Невже ти віриш, що жінка може думати, перепрошую за тавтологію? Ми, жінки, не думаємо, на відміну від чоловіків, ми відчуваємо і живемо емоціями, а розумування не для нас. Хоча, якщо серйозно, думаю, що таки могло бути інакше. Я скажу, але мої думки крамольні. У тому, як склалася моя доля й долях таких, як я, винні сіоністи. Вони заварили цю кашу. Вони — це хто? Як хто? Герцль, Жаботинський і їхні сподвижники, вони ж і створили Єврейську державу. Вони більше всіх ненавиділи віруючих євреїв. Ти маєш на увазі хасидів? Саме їх, а кого ж іще? Саме ортодоксальні євреї вважали, що створення Ізраїлю передчасне і слід чекати, коли прийде Месія і побудує Третій храм і поверне всіх євреїв з галута, тобто вигнання. «Навіть якщо ви будете на іншому кінці неба, я вас знайду і поверну в Ерец Ісраель», — так сказав Творець. Ти що, проти держави Ізраїль? Ні, звичайно. Ти у мене запитав, чи могла б моя доля скластися інакше, от я і висловила, як ти розумієш, не свою думку, а всіма шанованих і поважних хасидів. А ти хотіла б повернути час назад і знову опинитися в тій, улюбленій тобою Одесі? Ні, звісно. Дивний ви, євреї, народ. А ти хто? Я ангел. А, ти вже не дух, а ангел! А якщо ти ангел, то тим більше єврей. Мені ще бабуся казала, що найбільші антисеміти — це самі євреї, а я, дурненька, не вірила, видно, це таки правда. Бачиш, Нюсю, ми, ангели, як і люди, теж різні. Так, я ангел, але я ще тільки вчуся ремеслу, мені потрібно двісті-триста років, щоб по-справжньому його опанувати, але справа не в мені, я духовна сутність, і мені значно легше, ніж вам, людям. Навіть не уявляю собі, що б зі мною було, якби я став людиною. Та ти не переймайся так, я тебе зараз пожалію. Ви, люди, — дивовижні істоти, вам обов’язково треба когось любити або хоча б жаліти. У нас все інакше. Та й у нас, у людей, теж буває все по-різному…

Нюсю, мені пора. Я буду з нетерпінням чекати на нову зустріч з тобою. Ти не повіриш, але я теж буду за тобою сумувати. Мені вперше захотілося стати людиною. Зі мною теж сталося щось незрозуміле. Знову, як у дитинстві, безмірно захотілося жити. Що ти зі мною зробив, ангеле? Не питай, краще відпусти мене, Нюсю. Невже я полюбила? Яке щастя, я так на тебе чекала! А як же Фіма? Не знаю, ангеле мій, не знаю.