* * *
Так і хочеться сказати пам’яті:
не так усе це було
в дитинстві,
не так, а набагато
романтичніше
й піднесеніше.
Мені здавалося, що моє
місто дитинства — Коростень —
і я носили
одне власне ім’я
на двох,
і воно було окличним!
Моє місто — це бабуся,
вузенький провулок,
де стояв наш маленький
дім,
загадкова річка Уж,
наповнена сенсами
й видіннями з казок,
і безіменна площа,
де під тирсою
зберігалися гори льоду,
гарячого, як наші бажання
й мрії про морозиво.
Субота в нашому місті
стояла осібно,
велично й зверхньо.
Вона, мов Вавилон,
манила до себе
в базарний день натовпи
містян,
і це було не вигнанням
цілого народу
з насиджених місць,
а добровільним полоном
непідкупної
цікавості.
У дитинства завжди є
велетенська втома
від прожитого дня,
а сни наповнюють маленьку душу
мозаїкою вражень,
кольоровими картинками,
сповненими вигадки,
які вранці неможливо переказати.
Ніяк.
виштовхує з дитинства.