Равлики днів,
наївні й безпорадні,
сполохані, що затаїли
помсту
на тлі декорації сонця
з посинілими губами.
І це літо,
холодне й дощове,
з твоїми виколотими очима,
сину.
Ось ніч ізрання.
Блукають у пітьмі
сомнамбулами голоси медсестер,
а ось і швидкоплинне рукостискання
вітру,
що увірвався у прочинене вікно
твоєї палати
дізнатися, як ти там.
Така війна.
Не питай, чому так.
Ніхто тобі не відповість.
Лиш довгі, повні відчаю
й надії
погляди матерів,
застиглі на пів дорозі
між життям і небом,
гріють твою
понівечену душу.
⠀
(Переклад на українську мову Ольги Ільчук)
Життя і трагічна смерть Василя Семеновича Стуса (1938–1985) є суворим нагадуванням про те, що репресії…
Прекрасний відгук — дуже точний, по-філософськи глибокий. Ваша поява в літературі збігається з часом великих…
Пишучи про поему «Стус», звісно ж, можна було б багато чого сказати про насиченість тексту…
*** Місто безумства і натхнення, що зневажає смерть. Де день — це вічність, а ніч…
Втеча сонця з поля бою - ось така любов війни. Небо байдужістю мовчання каліграфією дощів…