***
Повертаюсь додому,
як на південь колись,
це вже сьомий мій день,
сни провісні збулись.
Чорним вороном день
під дашком моїм спить,
в небо глянув бузок
й гірко плаче щомить.
На порозі весна,
кроків згублена тінь,
сонце втратило глузд
в тісноті хмаровинь.
Дім, що вглух в тишині, –
мій останній вокзал,
він про мене забув,
він мене не впізнав.
Я побачив сумні
очі, сповнені сліз,
і звучало в мені:
дім цей смертю поріс.
Переклад Ольги Ільчук
Життя і трагічна смерть Василя Семеновича Стуса (1938–1985) є суворим нагадуванням про те, що репресії…
Прекрасний відгук — дуже точний, по-філософськи глибокий. Ваша поява в літературі збігається з часом великих…
Пишучи про поему «Стус», звісно ж, можна було б багато чого сказати про насиченість тексту…
*** Місто безумства і натхнення, що зневажає смерть. Де день — це вічність, а ніч…
Втеча сонця з поля бою - ось така любов війни. Небо байдужістю мовчання каліграфією дощів…