Смерть

Останні слова, твій дім, безпристрасна фортеця, мовчанням обвиті, так, наче плющ і сонцем і дощем на славу поживився, так, ніби життя минуло не стороною, а сном, повір’ям років минулих з такою швидкоплинністю на віддиху, без імені та по батькові, одним тривожним ах…

Кого вчили, нехай прощається, в байдужості нема кумирів, кімната є без виходу і входу, і стіни в неї не те щоб білим пофарбовані, найпевніше, в туманні барви, і в порожнечі задушливе дихання твоє пасує і кімнаті й тілу, колихається, як та кульбаба на вітрі. За протяжністю хвилин ховаються і час, і розлука, вона здійснилася у приголубленій втомі ночей, у незбагненності, безволлі, потрібна лише точка, твої очі зіницями ком лише подовжують те, що відбувається, вони його приносять як підмет, як наявний факт, і близьким та друзям присудком подій, що проминають. І нечувана туга, вона й раніше приходила, але хто її сприймав серйозно, невже віями минулих днів ми проморгали ії значущість й силу, тоді ми просто впізнали і прийняли

її величність царівну порожнечу за безхребетну тугу. Заходять люди і виходять, а прірва шириться, росте, магнітом тягне, і хочеться забути, зірватися завчасу, до передбачуваності вічної, іншим, таким, як ти, але що на ногах стоять, із хвацькою поставою. Невловима усмішка, як тінь, пройшлася по дитячому личку, даруйте, уві сні загрався він і забув, та й який може бути сум, коли ще так багато не знаєш.