* * *

Categories: Есе

Страшний, трагічний, незрозумілий час. Таке враження,що серце часу зупинилося.

Саме ми у своїй країні проходимо випробування болем, кров’ю і, безумовно, смертю наших воїнів, наших співгромадян, наших близьких. Сказати смерть в однині – значить нічого не сказати.

У кожного з нас своя доля.

Ми, і не тільки ми, не можемо жити без надії. Такими нас створив Всевишній.

Але ми маємо розуміти, що в нашої країні своя доля, а в західних країн своя доля, і так склалося, що вони абсолютно різні.

Це як дві паралельні прямі, які ніколи не збігаються.

Але ми мусимо розуміти, або хоча б здогадуватися, що в цьому світі є щось вище, ніж доля, від якої кожен з нас дуже сильно залежить, і тут, і на заході. Я маю на увазі духовний вимір, і насамперед віру.

І як це буде працюватиме в матеріальному світі, багато в чому залежатиме від кожного з нас.

І ми повинні усвідомлювати, якщо ми не змінюємося, не зростаємо духовно, тобто умовно кажучи, не піднімаємося до Гірських вершин, то Творець до нас не спускається. Без цієї зустрічі навряд чи може щось змінитися.

І нехай Захід не думає, що це стосується тільки нас, їх це стосується ще більшою мірою.

Як це не звучить цинічно, але саме наша трагедія дає їм цей шанс, і скористаються вони цією підказкою чи ні, цілком і повністю залежить від них.

Якби був серед них Ной, то вони б давно почули цю підказку.

Але на жаль.