СМУТОК
У довгу осінь без зими й весни дрібною галькою
іду натомленим я промислом своїм. І така важкість
за спиною, і піт з лиця небес дощем холодним
все тече на хворобливу мою душу. Я обернуся, ні,
скоріше, і вернуся у те непроханеє літо, де життя
сочилося хвилинами так радісно й безмежно.
Та зникло все — як тільки я проснувся, і стало
прокволистого болю слідом на монотонній колії
чуттів осиротілих, що осягнули таїну байдужості
як райдуги продовження безкровної — сірі барви
вона обрала кольором поводиря моїх надій.
* * * Туманів тривoжна печаль ховає від злих сторонніх очей наших облич воскових музей. …
Вчора редактор, літературознавець Дмитро Дроздовський отримав чудову новину про публікацію його наукової статті, що присвячена…