СМУТОК
У довгу осінь без зими й весни дрібною галькою
іду натомленим я промислом своїм. І така важкість
за спиною, і піт з лиця небес дощем холодним
все тече на хворобливу мою душу. Я обернуся, ні,
скоріше, і вернуся у те непроханеє літо, де життя
сочилося хвилинами так радісно й безмежно.
Та зникло все — як тільки я проснувся, і стало
прокволистого болю слідом на монотонній колії
чуттів осиротілих, що осягнули таїну байдужості
як райдуги продовження безкровної — сірі барви
вона обрала кольором поводиря моїх надій.
Життя і трагічна смерть Василя Семеновича Стуса (1938–1985) є суворим нагадуванням про те, що репресії…
Прекрасний відгук — дуже точний, по-філософськи глибокий. Ваша поява в літературі збігається з часом великих…
Пишучи про поему «Стус», звісно ж, можна було б багато чого сказати про насиченість тексту…
*** Місто безумства і натхнення, що зневажає смерть. Де день — це вічність, а ніч…
Втеча сонця з поля бою - ось така любов війни. Небо байдужістю мовчання каліграфією дощів…