Авторський сайт Олександра Коротка

ЛІНЬ

Коли ти настільки дбайливий до ліні своєї, вона

вже існує не лишень у уяві твоїй, а здобуває

душу, таку безборонну й хистку, як час сутінковий,

що завше приходить неждано. Лінь — це нервовий

переривистий подих твоїх устремлінь і вагань,

а самітності дихання рівне, безтурботне ширяння

над тиші гладінню, що не зна потрясінь, — задзеркалля

твого майбуття, яке вже настало й яке усвідомив ти

своїм неземним відчуттям. В очах її — вічність,

незорана нива неба нічного з колоссям зірок,

що у землю вросло. І ти йдеш по тій ниві привиддям,

котре вже ніхто не пізнає, хоча знає кожен, — то

свідомість роздвоєна, що вкрала у тебе зажерливе

та разом з тим непідкупне оте животіння, і ти за це

вдячний їй, та як же тут скажеш про це в повен голос,

почуєш це хто, якщо поряд нікого, крім пам’яті,

яку, наче рибку дрібну, на підсвідомості берег

закинуло? Вона задихається, приплив спогадання

протягує руку, дістати старається, але уже пізно,

їй добре в полоні безпам’ятства свого, і просить вона

лиш про спокій, і спокій, де час зупинився, настав,

безголосі куранти вистукують ритми секунд,

своєрідне тату на стані часу, у котрого уже не зосталось

ні кровинки бажань.