Авторський сайт Олександра Коротка

 Соломон Волкович Нухліс був невеличкий на зріст, дебелий,  до міри вгодований, зі статурою пінгвіна. Він завжди з’являвся перед потенційним клієнтом зненацька й рішуче, та, не даючи йому схаменутися, наступав і бив навіглі по слабких місцях власника майбутнього завдатку.

             Соломон Волкович жонглював словами «старість» і «самотність», як професійний жонглер вогняними булавами на арені цирку. Саме в ці історичні миті він хапав бика за роги та збивав його з пантелику.

             Його арсенал був переповнений різноманітними вербальними

засобами психологічного впливу, які, на його тверде переконання, не залишали жертві шансів на відмову. Початок атаки залежав не так від  особи розкаяного, як від темних плям у його біографії.

              Особам із сумнівними доходами пропонувався такий речитатив: «Не думайте, що ви найрозумніший і ніхто не здогадується, звідки у вас, що і коли». І відразу м’якшим і довірливим голосом: «Та облиште, та заспокойтесь, я не за цим». Але його підопічний, що жив у вічному страху, другу частину монологу вже не чув, перше знайомство йому здавалося вже зовсім  не першим, і він почувався не на порозі власного будинку, а на лаві підсудних.

              Після артпідготовки наш герой відходив точно на три кроки від опонента, діставав не першої свіжості носовичок, витирав піт з лоба, й,  не даючи партнеру прийти до тями, різко, мов боксер,  підскакував до противника так близько, як йому дозволяло черево, та видихав  сакральні звуки, які, ніби кисень, наповнювали слова, схожі на повітряні кулі, особливим символічним змістом.

              Так народжувалася частина промови як ланцюжок  нічого не вартих, на перший погляд, речень. Ось одне з них: «Звідки я можу знати, чого ви не знаєте. Не змушуйте себе мене вмовляти, не допоможе».

  Коли сеанс одночасної гри з нервами та емоціями противника добігав кінця, він очікував не овацій, а перетворення клієнта на замовника.

Та були випадки, коли клієнт, отямившись від омани,  у напівпритомному стані з останніх сил намагався зачинити двері перед його носом, та де там! – ніжка тридцять сьомого розміру вже стояла, як шпінгалет у дверному прорізі. Бувало, клієнт, замість того, щоб вдарити по руках, промахувався – ой вей! – і Маклер, так Соломон Волкович називав себе, отримував самі розумієте по чому й за що, та не будемо про сумне.

                Враження про нашого героя буде неповним, якщо не сказати про головну рису його характеру – доброту. Насправді він бував різким і запальним лише з комахами, а з людьми  – ввічливим і делікатним, м’яким й улесливим до непристойності. Щоправда, небажання клієнта зробитися щасливим викликало в нього напади люті, кров учиняла істерику, та це тривало кілька хвилин і більше скидалося на спалахи під час грози.

                Клієнти ці катаклізми на обличчі Маклера, зазвичай не помічали, їх більше цікавили власні турботи. Наш герой  швидко втихомирював свій гнів, кров поверталася у звичайне русло, а бесіда продовжувала плавно текти вздовж берегів, названих на честь продавця та покупця.    

                Соломон Волкович завжди мріяв бути філософом-філантропом і навіть меценатом. Його захоплювало  безтурботне, красиве життя, але вітер змін збивав його з курсу, і він сідав на мілину в прибережних водах невлаштованості та чекав, коли нічний бриз успіху згадає про нього й понесе до інших берегів, де не буде сірих буднів, черг, де подачка у формі пенсії знайде собі нову жертву. І в цьому очікуванні пройшли його кращі роки. Чи були вони кращими? Дивлячись, з чим порівнювати, а порівнювати було ні з чим.

                Отак він жив: не так спогадами, як надією, що одного чудового дня все зміниться. Він навіть уявляв, як розкіш, порожня балаканина моделей, що жадатимуть близькості з ним, будуть для нього тягарем. У такі хвилини Соломон Волкович відчував не приплив сил, а сонливість і депресію, його брали позіхи, уява малювала безрадісні картинки майбутнього життя, пересиченого і монотонного, йому хотілося все покинути й бігти світ-заочі. Але схаменувшись, він усвідомлював, що нікуди бігти не треба, що він і так удома і життя, розорене бажаннями, стоїть на чатах, як вартовий, та стереже його дійсність від кочових набігів ілюзій.

 Зазвичай такий настрій охоплював його пізньої осені, коли бубнявіли бруньки червоного дерева смерканку. Він відмахувався від цих настирливих як муха восени оман, і стрімко, карбуючи крок солдата на військовому параді, проходив маршем перед трибуною своєї самотності та йшов на роботу, як на війну.

               «Найголовніше в нашій справі, – не втомлювався повторювати Мася (так його ласкаво й ніжно називала покійна дружина Міра), – це налаштування і впевненість у досягненні окресленої мети». Сказати по правді, він цілком усвідомлював, що його ніде ніхто не чекає. Ні, що ви, він не падав як сніг на голову, адже снігові властиво танути. Соломон Волкович геть більше нагадував кліща – якщо вже присмоктався, то надовго.

                Пробачте Масі його нескромність, але він вважав себе певною  мірою Месією, щоправда, не таким великим і справжнім, який прийде й спасе юдейський народ опісля його перемоги над Ґоґом і Маґоґом, а маленьким і скромним, як Давид, що здолав Голіафа, та усе-таки Месією, адже, коли угода витанцьовувалася, він рятував, витягав з безодні самотності втомлених немолодих людей.

                Так, Мася боявся всього на світі, та це було лише зовнішнім проявом його характеру, – в душі він був звіром, гравцем. І з куражем – озохен вей. Іноді його підводили нюанси, та з ким не буває. Варто було йому домовитися з замовником облаштування нового сімейного гніздечка і взяти завдаток, як один з голубків,  так він називав майбутню закохану парочку, ні з сього ні з того, це, боронь Боже,  мова не про нас, не сповістивши його заздалегідь, йшов на той світ. Але Мася не був містиком і не чекав на повернення, і, страшно сказати, не вірив у воскресіння мертвих. Ви скажете: але ж завдаток залишався. Так, залишався, та Мася був не з тих, кому й  малого досить.

   Але як так? – може обуритися читач і матиме рацію, адже наш герой, як і його клієнти, був самотній. Чому ж він  найперше  не подумав про себе, маючи, не зрозумійте мене хибно, найдавнішу з професій. Річ у тім, що він був натурою  палкою і пристрасною, часто захоплювався, і, як часом практикував з іншими, міг упихнути собі, (чого на світі не буває!) зовсім не сторонній для нього людині, залежаний товар. Як кажуть на Молдаванці, зробити собі справжній цурес. 

                 У час, вільний від добування хліба насущного, одним словом,  парнуси, він міг довго сидіти на безлюдному березі моря і дивитися вдалечінь, йому справді не давали спокою події, що відбувалися за лаштунками  обрію. «Театр, це театр, – не переставав бубоніти Мася, – і я знаю його фойле штиклах». Люди, що проходили повз нього, вважали, що він думає «за вічність». А він і пальцем не збирався поворухнути в її сторону. Йому з його розмахом було не до горніх висот.

                 Придивившись до  Соломона Волковича, починаєш розуміти, що все, крім самоти, відмовилося від  нього. Він не доживав свого віку, він його уникав.

                  Але щороку в його житті траплялося щось незвичайне. Так сталося й цього разу. Його сповнювало почуття власної гідності, радість буття лилася через край, і було це зазвичай влітку, коли Мася здавав у оренду свою дачу на 16-й станції Великого Фонтану з пансіоном. Ні, ну що ви, для інших він давно вже нічого не робив, звичайно, для себе. Це був час, коли Соломон Волкович жив на широку ногу і навіть не на одну. Як кажуть, мазл тов.

                 Чи може повноцінний кавалер харчуватися  тричі на добу? Виявляється, може, але тільки влітку і тільки на 16-й станції Великого Фонтану. Ранок починався зі свята, сніданок був лише приводом. Наш герой виходив на терасу, де стояв старий якісний дубовий стіл, у широких лляних штанах, у білій лляній сорочці, поверх якої красувалися  широкі непманівські підтяжки, на ногах він мав парусинові черевики. Справжнісінький король, трохи пересипаний нафталіном, але все-таки король, чи, як кажуть у нас в Одесі, пурець.

                  За столом він був замисленим і  великодушним, як і годиться  балабусеру престолу. Картину трохи псувала свита, тобто квартиранти, які дозволяли собі нетактовність  – сидіти з ним поряд , але, попри це, він був люб‘язним і  поблажливим та взнаки не давав, що ця обставина зачіпала його самолюбність і не давала можливості остаточно розправити крила та ширяти в горніх висотах, де його чиста душа, рівна серед рівних, торкалася джерел свого минулого життя і не бажала повертатися в клітку, в його фізичну оболонку на ім’я Соломон Волкович.

   Насправді це були трагічні хвилини, коли він балансував між життям і смертю. Душа в нього була одна, справжня цукерочка, а тіло – що тіло? – жалюгідна обгортка, не більше. А втім, це були ні з чим не зрівняні миті блаженства – у нашого героя відкрився духовний зір, йому не давали спокою пророчі видіння, слух реагував на найменше  шарудіння та звуки. Він чув голоси праотців. Єдине, чого він не міг розрізнити, – це те, де голос Авраама, а де Іцхака та Якова. Він одразу ж хотів зрадити батьківщину та оселитися в Землі обітованій, і, стоячи біля Стіни Плачу, відмолювати гріхи. Жар пристрастей досяг апогею, і Мася, немов орел, здіймався вище й вище, і, сягнувши сонця, обпалював крила  та каменем падав на землю, де на нього чекали турботи й тривоги нового дня.

                  Як ви вже здогадалися, події, про які я хочу вам розповісти, відбувалися влітку. В Одесі стояв священний серпень, величний і статечний. Коли меланхолійний подих вітру лише порушував душевну рівновагу городян, одесити завмирали в очікуванні змін і мовчки благали пощади. Будинки з одчиненими навстіж вікнами нагадували пташенят у гнізді, з розкритими дзьобами, спраглими прохолоди, як манни небесної, і вона надходила  ближче до світанку як протяг, що кочує з кухні до спальні, зі спальні до балкона, і літній пал, цей вогнедишний Змій Горинич, відступав, повертався в рідні пенати, в степ, і чекав, коли настане жаданий полудень і він знову здобуде владу над містом.

                   Природа в цю пору року, позбавлену ознак життя, ходила при надії, на останніх днях, їй ніколи було думати про таку дрібницю,  як прохолода, і одесити розуміли це, не бурчали, а чого бурчати, коли все й так дихало палкими радощами.

                   А море, що море? Воно лежало бездиханно, нижче рівня пристрасті, й вицвілими риб’ячими очима дивилося в небо, в люстро своєї самотності. Інша річ узимку. Море й степ, що їх роздирали ревнощі в горизонтальній площині любові, рвали місто з усіх боків вогкими вітрами, що пронизували душу, а нескорене місто нагадувало фортецю і витримувало облогу за облогою. Ну що тут сказати, одним словом, Одеса – місто-герой. Варто лише заговорити про Одесу, як одразу втрачаєш нитку розповіді, хочеться комусь  подзвонити, домовитися про зустріч, летіти стрімголов у кав’ярню, тинятися без пуття містом і, остаточно знесилившись, ледве тягнучи ноги, повертатися додому, та, втупившись у телевізор, міркувати не про краще життя, а про те, як чудово нічого не робити.

   Але час повернутися до Соломона Волковича.

                   Наш герой,  як і кожна самотня людина, мав свої дивацтва, які з роками ставали менш привабливими та більш виразними. Без сумніву, це були недоліки, так би мовити, улюбленої маклерської справи. Що тут дивного? Усяка професія з часом накладає своє тавро не лише на ходу людини, стиль поведінки, а найголовніше, на характер. Учитель після десяти років роботи в школі кричить не своїм голосом не лише в класі, але й у громадському транспорті, на базарі, вдома. Лікаря-психіатра дуже умовно можна назвати психічно здоровою людиною.

                    Як позначилася професія маклера на Масі, зовні й не скажеш. Хоча відчувалося, що він утомився боротися з ожирінням. Але лякало його геть інше. Самотність і старість вискоком гналися за ним від рання до смеркання, мов за якимось халамидником, який вкрав у чесного торговця на ринку шмат кошерної свинини. А з оцими геронтологічними болячками він не мав наміру звикатися. Ось Мася й вирішив спробувати себе в ролі божевільного, та не оф ґанце коп, тобто не такого, в якого зовсім олії в голові немає, але трохи таки бракує. А що?  Яка не є, а розвага. Адже в душі він був не просто актор – акторисько!  Йому було неважко переконати себе, що він позбувся розуму під впливом обставин.

                    Та головне, щоб у це повірили інші. І що ви думаєте, вони таки повірили. З цього моменту почався процес перевтілення за Станіславським. Його перевантажена думками голова почувалася достатньо мудрою і не залежною від думки інших. Він не відразу усвідомив свою велич. Попервах анексії зазнала свідомість  – і пішло-поїхало. Зрештою він остаточно зрісся з роллю мудрагеля, його мовлення стало розміреним і переконливим. Так, у всякому разі, йому здавалося, а він звик довіряти своїм відчуттям. Мася вже не говорив, а прорікав. З нього почали  тихо насміхатися не лише дорослі, але й підлітки і навіть діти.

                    Він народився та виріс на Малій Арнаутській, і все його життя було, як на долоні старого одеського дворика. Соломон Волкович перебував у подобі мудрагеля цілодобово, тому застати його зненацька було неможливо. Сусіди вважали, що він з’їхав з глузду, щоправда, від’їхав недалеко. Але в тому, що він уже в дорозі, ніхто не сумнівався.

Чутки про його велич незабаром увійшли в плоть і почали гуляти не тільки знайомими двориками,  але й вулицями Молдаванки. Підлітки навіть придумали таку гру  з назвою «Я вас слухаю». Така перша фраза линула з його уст, коли до нього зверталися молоді люди нібито за порадою. Ті з них, хто протягом дня удостоїлися аудієнції, збиралися вечорами у сусідньому дворі і шляхом голосування визначали, чия розповідь про зустріч з мудрагелем була найсмішнішою. Переможця нагороджували пляшкою портвейну, ті, що програли, скидалися грішми, і вони дружно розпивали приз переможця. Усім було весело, та найбільше – Соломонові Волковичу.

                    Втому, сонливість, інші  вікові витребеньки як вітром звіювало. Старість і самотність на певний час відступали  й очікували на повернення свого згаслого зоряного часу. Роль мала успіх, але хотілося більшого. От би перевтілитися в короля Ліра, потайки мріяв Маклер, але це вже скидалося на справжнісіньке божевілля, тому з цією роллю він вирішив зачекати.  Однак події, що відбувалися, жодним чином не впливали на розклад життя Масі. Він був педант, і додати до цього нічого. Він зводив не лише кінці з кінцями, але й самотніх людей. Кожен його клієнт йшов власною дорогою до самотності, до тієї точки неповернення, в якій стираються грані між сьогоденням і майбуттям, і лише сила інерції  дозволяла йому перейти пустелю з назвою день.

                   Самотність – це безлюдний острів, навколо якого на тисячі кілометрів жодної душі. Ні, люди, безперечно, є, але вони перебувають у паралельних світах. Уявіть, що Ейфелева та Пізанська вежі стоять у вас в дворі чи ростуть в саду,  як дерево пізнання добра і зла. Ось на такий острів і заходив Соломон Волкович, і , як Дід Мороз, роздавав подарунки, як надію на нове життя. Мася парував своїх голубків, суворо дотримуючись напрацьованого з роками правила: багатим, заможним нареченим пропонував суджених скромних, незаможних, а забезпеченим дамочкам –  геть позбавлених достатку кавалерів.

                   Якщо хтось наважувався його спитати, чому так , в чому, як кажуть, цимес, він роздратовано відповідав: «Хто вам заважав вивчати фізику в школі ? –  І додавав уже з розумним виразом обличчя та деякою хитрістю в очах: – Однойменні заряди не притягаються один до одного, а відштовхуються». Такий підхід давав свої результати, інакше він давно поклав би свої вставні щелепи на книжкову полицю, де стояли Блок і Бєлий.

                  І ще про одну, можливо, найголовнішу таємницю його кар’єри. Нехай це не здасться вам цинічним, але Мася був переконаний, що в кожного справжнього маклера повинен бути свій Корейко.  Навіть сама думка про прототип робила його молодшим, жвавішим і енергійнішим. Ні, він не був зажерливим. Останнім часом він не жадав багатства, а хотів створити фонд  захисту та підтримки самотніх знедолених людей. Ця ідея цілковито заволоділа свідомістю  Соломона Волковича, і він уже ні про що інше не міг думати.

                   Були такі хвилини, коли він назавжди хотів забути свою професію. Його маклерські угоди-пригоди лягали на душу серцебиттям хвилин і малювали в його уяві непривабливі  картини. Ось він вже не маклер, а крук, що залетів до себе у двір на Малу Арнаутську, і женуть його геть  дорослі та діти. Прожитий день здавався незатишним і кособоким та був схожим на занедбану, похилену хату з дахом, що протікає, та чорними зяючими отворами замість вікон. З ним знову відбувалося щось кепське.

     Молочні ріки туманів відносили Масю до вершини розтривоженого  вулкана сумнівів. Вогняна лава сумління стікала схилами його передчуттів і спалювала на своєму шляху мости, що поєднували минуле й майбутнє життя. У передзимових вигуках листя, що зірвалося з насиджених місць, він чув крик своєї душі та летів слідом за цим листям у інше життя, де море зла та острівці добра міняються місцями.

                  Він не на жарт почав роздумувати про переїзд на ПММ в Ізраїль до Сонечки, їхньої  єдиної з Мірою дочки. Сонечка давно запрошувала його до себе, жалілася, що двоє його внуків відбилися від рук, бо вони з чоловіком увесь день на роботі. Мася навіть ходив у генеральне консульство Ізраїлю в Одесі, оформив усі документи для виїзду і навіть купив квиток в один кінець. Але так і не наважився  зробити цей крок.

                   Роздуми про Землю обітовану вибили Масю з колії. Йому тяжко дихалося, лоб вкрився потом. Мася відчув, як у нього ледь помітно затремтіли руки. Не усвідомлюючи того, зупинився серед алеї, земля почала тікати у нього з-під ніг… Добре, що поруч була лавка, Мася  сів на краєчок, і раптом у цьому безлюдному місці пролунав незнайомий голос:

                – Що за дурня?

                – А от і не дурня!  – зовсім не здивувавшись, відповів у порожнечу Соломон Волкович.

                – Ти не хитруй, відповідай прямо, що тебе не влаштовує.

                  Діалог ставав жорстким, але Масю це не бентежило. Навпаки, він був дуже радий, що вперше за багато років зустрів гідного співрозмовника, нехай і невловимого, нематеріального, але співрозмовника. Він уже давно хотів відвести душу й виговоритися, шкода тільки, що тема розмови зачіпала Соломона Волковича за живе. Але що вдієш…

                – То про що це я? –  схаменувшись, сказав  уголос Мася, – а, стривай, про Ізраїль». У відповідь пролунав уже знайомий, але роздратований голос, що не допускав заперечень.

                – Що ти торочиш своє: Ізраїль, Ізраїль! Ти ж їдеш не на Синай, а до дочки, не забувай про це. Що тебе тут тримає?

                – Могила Міри  та свобода. Я нікому не хочу заважати, навіть дочці.  Відсапавшись, Мася додав:

                – Зрозумій, дорослих дітей треба любити на відстані. Ця відстань – запорука того, що наші родинні почуття міцнітимуть з року в рік. Насправді це потрібно не тільки мені, але першим ділом Сонечці та її чоловікові Фімі. До того ж я почуватимуся ні в сих ні в тих. Батьки й діти повинні жити окремо, і це не теорема, а аксіома, і я дивуюся, що маю тобі це доводити. Вихід євреїв з Єгипту, на щастя, відбувся, а мій з Одеси –  на жаль. Закриймо цю тему раз і назавжди.

                   Соломон Волкович розкланявся, розвернувся на сто вісімдесят градусів, і, опустивши плечі під  непосильним тягарем, пішов своєю останньою дорогою у бік самотності.

                  Отже, намагаючись у черговий раз досягти окресленої мети, він пішов додому,

                  Відчинивши двері ключем, який висів на очах у всіх на іржавому цвяхові, вбитому в одвірок, Соломон Волкович пройшов занедбану холостяцьку веранду, стрімко пронісся в холодну осиротілу кімнату і відразу кинув погляд на старе скрипуче ліжко.

                  Під ним у картонній коробці, в якій колись жило цуценя, підібране ним на вулиці з жалю, зберігався головний і єдиний скарб його життя – архів. На відміну від мертвих душ Чічікова, це були живі історії та долі живих людей.

                  Кілька слів про виникнення архіву. Коли достаток майбутнього клієнта було визначено,  Мася як дійсно інтелігентна людина  не заглядав йому до кишені, ну що ви, він був вище цього. Так, він жадав історичної правди, але методи його мали виключно гуманний, науковий характер, і починав він з розкопок життєдіяльності підопічного. Як пристрасний археолог людських спокус, він цікавився кожним артефактом. Тактовність маклера не дозволяла йому зазіхати на духовну сферу піддослідного, він обмежувався лише матеріальною.

                  Дослідницька частина підготовки до зустрічі була найважливішим фрагментом його роботи та приносила йому колосальне моральне задоволення. Можливо, давалася взнаки вроджена допитливість, але на мові Соломона Волковича, фотографа-аматора з тридцятирічним досвідом, цей етап називався  «наведення на різкість об‘єкта». 

 Як тільки Маклер переступив поріг своєї квартири, насамперед  він зачинив двері на ключ, на ланцюжок і на засув і , не роздягаючись, як справдешній аквалангіст, з увімкненим ліхтариком у зубах пірнув під ліжко. Що нового він міг побачити у своїй картотеці? Чого на світі не буває, а буває всяк.

                   Мася гарячково гортав амбулаторні картки пацієнтів, саме їх він адаптував під картотеку своїх клієнтів, і раптом між третім і четвертим видихом і вдихом йому потрапила на очі зовсім незнайома картка з абсолютно незвичним прізвищем Іванов. Як таке могло статися, адже він не лише пам’ятав прізвище кожного клієнта, але й будь-які подробиці знав напам’ять, як діти шкільного віку вірші?

                   Мася не повірив  не лише своїм очам, але й обставинам і місцю, в якому перебував у позі травневого хруща. Йому в голову почали влізати сумніви, чи не переплутав він адресу та квартиру, і що буде, якщо він не в себе вдома і справжній господар  от-от прийде?

                – Що робити? – не втомлювався повторювати пересохлими губами Мася.

                 – А нічого не робити, – він почув уже знайомий голос чи то людини-невидимки, чи то просто духа.

                – Так я вдома?

                – Удома, і не просто вдома, а під ліжком.

                – Фу-у-у, – з полегшенням вимовив Маклер, та однаково не повірив.

                   Він вирішив вилізти й особисто пересвідчитися, що це його квартира і всі речі перебувають на своїх місцях. Мася сплив на поверхню, озирнувся і остаточно переконався, що він у себе вдома. Треба повертатись.

З ліхтариком у зубах Мася знову пірнув на попередню глибину. Під ліжком, як кораловий риф, стояв його скарб, але зараз його цікавила лише анкета з певним прізвищем Іванов. Перед тим, як взяти її до рук, він боляче вщипнув себе за щоку. Цього було достатньо, і Соломон Волкович почав знайомство.

                    Колишній генеральний директор так званого «поштового ящика», генерал, професор, герой соцпраці, член обкому партії, депутат Верховної Ради СРСР останнього скликання. О, з такою біографією можна не тільки здійснити Масіну мрію, створити фонд, але й  озеленити пустелю. Сам того не усвідомлюючи, Мася виструнчився перед заслугами генерала, щоправда, в горизонтальному положенні, та від страху заплющив очі. Його тут же взяв глибокий сон.

 Перед ним на повний зріст стояв у генеральському мундирі Іванов і по-армійськи, без церемоній, наказував Соломонові  Волковичу прибути до нього завтра після полудня і доповісти по всій формі, як просувається робота  над створенням фонду для самотніх і знедолених людей і чи вкладається вона в запланований строк.

                     Поки генерал віддавав розпорядження, Мася уважно розглядав його своєрідну фігуру. Генерал Іванов був міцної статури,  майже два метри зростом, голомозий, з руками, немов ковадла, на лобі в нього  красувалася бородавка, схожа  на бедрика.

                      Генерал щез так само несподівано, як і зʼявився. 

        

                      Мася вольовим зусиллям розплющив очі, його повіки були схожі на залізні ролети в дорогих бутиках, боячись поворухнутися, він вдивлявся у пітьму. Але дарма, під ліжком було тихо й вогко, як і до появи генерала. Після такого візиту боятися  чогось було безглуздо, і  Маклер поповз, штовхаючи поперед себе, немов вагонетку, ящик з анкетами.

                      Уже сидячи за столом, він виписав адресу генерала і почав готуватися до завтрашньої зустрічі. Ніч видалася важкою й безсонною. І ось нарешті настав найголовніший день його життя. Мася не додержав своїх правил і замовив таксі.

                      Генерал, як і слід було очікувати, мешкав у елітному охоронюваному містечку, а чи могло бути інакше з такою анкетою? Та коли Маклер підʼїхав за вказаною адресою, виникли непередбачувані труднощі. Перед вʼїздом у містечко стояв шлагбаум, до машини негайно підійшла охорона. Один з охоронців, глянувши на таксі та зовнішній вигляд Соломона Волковича, у зневажливій формі поставив абсолютно не тактовне питання.

                     – Ви до кого?

                     – Як до кого? – питанням на питання відповів Маклер. – Звісно, до генерала.

                     – До якого генерала? – не відступався охоронець.

                     – До Іванова, до кого ще.

                        Відповідь збентежила.

                     – Тут такий не проживає.

                     Мася не просто вріс у крісло машини,  його рихле тіло набуло форми сидіння. У цю хвилину  на контрольно-пропускному пункті, де розташувалася охорона елітного містечка, пролунав дзвінок. Один з вартових підняв слухавку, коротко відповів: «Ясно!» і, піднявши шлагбаум, підійшов до Масі та сказав:

                     – Проїжджайте, Монастирський Наум Маркович чекає на вас..

                     – Який Монастирський, який Наум Маркович? – не приховуючи обурення, розгублено  промимрив Мася. 

 На що отримав більш ніж переконливу відповідь:

                     – Не морочіть нам голови, проїжджайте!

                      І ось уже таксі підʼїхало до розкішного,  неймовірних розмірів особняка. На терасі, серед трепетних беріз на тлі озера, сидів товариш Іванов і їв бублик, розрізаний уздовж. Обидва його шматки були вкриті товстим шаром масла. На столі  жеврів самовар, а в цукерниці мирно дрімав рафінад, поряд лежали щипці та стояла чашка гарячого чаю. Але хазяїн дому пив чай не з чашки, а з блюдечка, сьорбаючи й не приховуючи задоволення від процесу.

                      Іванов  зневажливо привітав гостя і запросив його до столу. Мася піднявся на терасу і як вкопаний став перед генералом. Він не йняв віри своїм очам. 

  – Це ж треба, – єдину вимовлену фразу він не сказав, а видихнув, і вона хмарою повисла між Маклером і хазяїном дому.

                    І голомозий, як більярдна куля, череп, і руки-ковадла, і навіть бородавка на лобі, – все співпало. Соломон Волкович остовпів. Вони дивилися один на одного не як вороги і не як друзі, а як зачаровані. 

                    Інквізиторська мовчанка прибрала до рук думки й плани Масі, в голові шуміло. Це був шум  не прибою, а часу, який зупинився і тихо випаровувався, як чай з блюдечка. Мовчання різко порушив генерал.

                 – Навіщо прийшли, хто вас звав і що вам треба?

                   Ці слова, немов удари гонга, вивели Маклера з заціпеніння, і він розпочав бій з Голіафом. У хід пішла піхота, згодом кіннота, потім артилерія. Як кажуть, увесь арсенал і навіть резерв головного командування.

                   Іванов не переривав, але й не слухав.

                   Остання фраза Масі «що ви собі думаєте, як вам не соромно бути самому, ви хочете дожити до того часу, коли нікому буде подати вам чашку чаю?» примусила генерала встати.

Соломон Волкович замовк, у нього було таке відчуття, що він стоїть біля підніжжя Евересту і засніженої вершини, тобто голови, не видно. Такою маленькою, розчавленою істотою він ніколи не почувався.

                – Соломоне, – мʼякше промовив генерал, – ти, мабуть, давно сам? І вже уїдливо додав: – А чому в тебе ґудзик на піджаку відірваний? Що, пришити нікому? А ти заторочив: женитися, женитися, та не сміши.

                  Він узяв Масю за комір, як беруть кошеня, і, посадивши до себе на коліна, почав гладити його по голові, немов дитину, примовляючи:

               – Та ти не схлипуй і не тремти, я не ображу. Я чув і читав у газетах, що ти хочеш створити фонд допомоги самотнім і знедоленим людям. Варта уваги справа, я тобі допоможу. У мене є добрі знайомі, я думаю, вони погодяться разом зі мною вкласти гроші в цю благородну справу.

                  Він посадовив Масю  навпроти себе і вкрив пледом.

               – Ось так краще.

                  Маклер уже не вірив не лише своїм очам, але й своїм вухам. Наш герой розумів, якщо він не вступить зараз у діалог, його викинуть, як кошеня.

               – Я власне…

               – Та що ти власне, давай по суті.

               – Добре, – по-чоловічому жорстко відповів Соломон Волкович. 

               – Хто ви власне такий і як вас звати?

                 «Так, збивай-но, збивай-но йому дихання», – нашіптував Масі внутрішній голос.  «Саме так», – відповів  сам собі відчайдух Мася і вже рішучіше вимовив:

                – З таким носом який ви Іванов?

                – Та ти, я бачу, не з полохливих, – заїкаючись, уже слабким голосом відповів генерал. – Розумієш, друже, життя вносить корективи в нашу каліграфію. Так, гето скасували, а от пʼятивідсотковий набір євреїв до вишів увели. Невідомо, що краще: було б гето, була б міцніша наша віра, Я знав одного ректора, який казав: я прийму єврея до свого вишу тільки тоді, коли в мене виросте волосся на долоні. А я, що я? Я – Монастирський Наум Маркович, а Івановим я був у радянський час, сам розумієш – пʼята графа. Одного разу мене викликали в обком партії і сказали: якщо хочеш рости, зміни національність і прізвище.Так я став російським Івановим, а згодом  генеральним директором  так званого «поштового ящика», генералом, професором, Героєм соцпраці, членом обкому партії, депутатом Верховної Ради СРСР.

  – Так, мені це відомо.

                     І вже роздратовано, звертаючись до себе, Мася вголос вимовив сокровенну фразу, яка весь час вертілася в нього на язиці:

                   – Звідки я все це знаю?

                   – Це вже не мій клопіт, – начальницьким тоном відповів Наум Маркович і додав: – бикіцер, ближче до діла. Пропоную тобі в новоствореному фонді посаду президента, а голову та членів спостережної ради я підберу сам, тут мають бути, як ти  сам розумієш, довірені особи.

                      Мася мовчав.

                    – От і згода! Я дам тобі юриста, підготуєте статут і установчі документи та зареєструєте фонд у виконкомі. Для старту, як і обіцяв, гроші будуть. Так що успіху, колишній маклере.

                      На цій високій ноті вони розійшлись. А життя закрутилося, завертілося з неймовірною швидкістю і стало схожим  не так на карусель, як на чортове колесо. Мася вже не розрізняв день і ніч. Усе пішло як по маслу. Фонд зареєстрували за тиждень. Міськвиконком прийняв рішення про продаж фонду за залишковою вартістю двадцятиквартирного житлового будинку 1907 року побудови на вулиці Преображенській,  що стояв пусткою. У найкоротший термін будівля фонду була відреставрована і тепер була схожа на палац. Одесити тріумфували.

                      Памʼятник архітектури воскрес як фенікс з попелу і так само, як оперний театр, став однією з головних памʼяток міста. Для президента фонду засновники придбали мерседес представницького класу та пентхаус в історичній частині міста з краєвидом на море.

                      Упродовж місяця була сформована команда. Над образом Соломона Волковича працювали кращі спічрайтери, іміджмейкери, стилісти. Одягався колишній маклер у найдорожчих модельєрів міста. Плавання та тренажерний зал, масажисти й косметологи зробили свою справу. Мася помолодів років на сорок, ні, це не перебільшення. Щоб переконатися в цьому, погляньте на зірок шоубізнесу. П’ятдесят років тому вони мали набагато старший вигляд, а чим наш герой гірший.

                     Невже так буває: одна людина і два життя- одне велике минуле, а інше – маленьке теперішнє? Сьогодні так, а завтра інакше, але між цими сьогодні та завтра лежить не двадцять чотири години як еталон прожитого дня, а прірва. То що їх все-таки поєднує, ці різні береги, острови, континенти і навіть планети? Можливо, праведне життя, бажання жити краще, нестримна пристрасть, попутний вітер змін, а можливо, воля, але чия? Творця, звичайно. Не ми, а Він нас обирає і надсилає підказки як  історії, одну – про Попелюшку, іншу – про рибалку і рибку.

                      А Мася? Що Мася, все збулося, він недоступний. А він щасливий? Хтозна! Доки  він душі не розкриє, ми не дізнаємося, але привід для заздрощів він дав і тим, і іншим. Розпочнімо, мабуть, з Малої Арнаутської, а тут інакше все. Тепер ним пишаються, адже він один з них.

                     Минуло пів року. Ось він стоїть на терасі пентхауса в дорогому костюмі й білосніжній сорочці та дивиться на море. Йому здається, що ніхто на світі  не  відчуває море так, як він. Дивлячись на розбурхану стихію, Соломон Волкович раптом усвідомив, що відбувається у його душі. Можливо, море і є його душа, а сам він ніщо, пил, пуста істота, порожня однокімнатна квартира без меблів, затишку й тепла? А море вирувало, змінювало барви й відтінки, звало на допомогу. Але як врятувати і душу, і себе?  Йому знову захотілося зазирнути за небокрай і побачити за вогненно-червоною завісою заходу сонця  сцени духовного життя, та уява не корилася йому. З вершини духовного болота було чути лише, як квакають жаби в підземних переходах ситих буднів.

   Мася опанував себе, нервово кинув оком на годинник і вийшов з квартири. Біля підʼїзду  на нього  вже чекала службова машина з водієм і охоронцем.

                     За весь час перетворення він жодного разу не бачив генерала, не чув про нього. Складалося враження, що зустріч з Івановим під ліжком на Малій Арнаутській і з Монастирським у його особняку – це лише міраж, фата моргана.

                    Про якого генерала могла йти мова,,якщо Мася себе не міг знайти: він загубився, забув колишнє життя. Наш герой був схожий на хворого, що переніс тяжку операцію на серці та навіть клінічну смерть, а вплив наркозу виявився таким сильним, що цілковито позбавив його пам’яті. З певного часу він почав розрізняти предмети, оцінювати події, що відбувалися не тільки з ним, але й навколо нього.  

                   Виявилося, що вся команда, яка працювала у фонді, прийнята на роботу без узгодження з ним. Коли він делікатно спробував зʼясувати ситуацію у свого першого заступника, той, зовсім не соромлячись, відповів, що займатися кадрами засновники доручили спостережній раді, а він і Соломон Волкович тут для того, щоб виконувати їхню волю і отримувати добру платню й дивіденди.

                   Соломонові Волковичу  й справді вже важко було уявити своє життя без службового автомобіля, елітного житла, дорогих ресторанів, поїздок у Європу і решти дрібниць, які так прикрашали життя самотнього боса. Грошей було не багато і не мало, але їх вистачало на все. Він просто витрачав їх з легкістю пестунчика долі. Та що казати, людина слабка. «Хто ж при здоровому розумі відмовиться від такого життя?»- вмовляв  себе Мася.

                   Але останнім часом умовляння не допомагали, щось у ньому надламалося.  Це ніби настінний годинник з боєм: годинник як висів, так і висить, а бою не чути, та й час став  кульгати  на циферблаті, відставати від життя спочатку на хвилини, згодом на години, от-от і зовсім зупиниться. «Як би зі мною цього не сталось», – подумав Мася, розуміючи, що за течією далеко не попливеш – потонеш. Соломон Волкович почув давно забутий голос: «Візьми в руки голову чи те, що від неї залишилося, та увімкни хоча б логіку, якщо мізки не працюють».

                   І Мася увімкнув задній хід, згадав свою професію і колишнє злиденне життя, сповнене незручностей і гідності.

  З цього часу він почав уважно вивчати кожен підписаний ним фінансовий документ і не тільки.  День у день він відновлював події, що трапилися з ним за останні пів року.

                    Тепер його величезний кабінет з кімнатою відпочинку та приймальною, а також з пентхаусом стиснулися до розмірів фотолабораторії, де він колись проявляв світлини.

                   – Я бачу, ти не дурень, – якось пізно ввечері промовив знайомий голос, – зібрав усе-таки  з прожитої мозаїки картинку.

                     Масі кортіло поставити своєму невидимому другові  одне-єдине питання, та не встиг він промовити те, що вертілося в нього на язиці, як голос сказав:

                  – Ти хочеш запитати, де я був ці пів року?

                  – Т-ак, – розгублено, ледь  заїкаючись, відповів Мася.       

                  – А там, де й завжди.

                  – То чому ж ти раніше мені не відкрив очей, не показав правди?

                  – Я говорив, кричав, я навіть повідомлення на мобільний надіслав, але ти був глухим і сліпим. На жаль, з людьми часто трапляється таке, не ти перший, не ти останній.

                  – Що ж робити?

                  – Ти тільки мені дурні питання не став. Що робити? Теж мені Герцен знайшовся. Ще спитай, хто винуватий. Йди, готуйся до зустрічі зі своїм  генералом.

                    І ось Мася знову на знайомій йому терасі. На столі той самий самовар, та сама цукерниця з рафінадом, поряд щипці та бублик, розрізаний вздовж надвоє, обидва шматки намащені товстим шаром масла,  чашка, блюдце з чаєм, схоже на незгасний вулкан, який чекає, коли генерал своїм диханням приборкає його жар і зігріє свою холодну душу.

                   Була рання весна. Квітень, не займаний спекою, був схожий на юного благородного лицаря, готового прийти на допомогу будь-якої хвилини. Легенький морський бриз давав уроки фехтування. Ну що, час розпочати двобій.

                   Генерал мав втомлений вигляд, його бліде обличчя говорило про безсонну ніч, а може, й не одну. Але Соломон Волкович був налаштований рішуче і не дозволяв своєму серцю виявляти жалість. Іванов-Монастирський заговорив першим.

               – Знаю, знаю, друже…

                 Та Маклер не дав йому договорити. Він не мав наміру захищатися і почав нападати.

              – Як ви могли та хто вам дав право так чинити зі мною?  Теж мені знайшов дурня. Думали, що я не зрозумію ваших махінацій і ви будете робити їх за моєю спиною?

                 На обличчі генерала зʼявилася посмішка, схожа на рубець.

              – Думав і не тільки думав, але й робив. В одному я помилився: не думав, що ти вчасно схаменешся. Мені здавалося, що ми, ясна річ, уклали непогану угоду, я на заміну твоїй чистій душі дав тобі статки  і доволі комфортне життя. Я навіть тебе убезпечив певною мірою: усі сумнівні операції доручив проводити першому заступнику і, як кажуть, на всякий випадок закріпив це юридично в його функціональні обов’язки.

              – Теж мені Мефістофель, – огризнувся Мася.

              – Та ні, я просто уважно читав Чехова. Погодься, мій весільний генерал мав кращий вигляд.

              – Грабувати самотніх знедолених людей  – хіба це не край цинізму?

              – Е, ні, стривай, я ні в кого з них не брав ні копієчки. Я просто скористався твоєю ідеєю та палкою вдачею.  Що тут поганого?

              – Виявляється, ви не тільки цинік, але й негідник. Скільки вам треба грошей, щоб ви нарешті заспокоїлись?

              – Розумієш, для мене гроші не вимірюються їх кількістю, вони для мене головне джерело енергії, той еквівалент, який мені потрібен для підтримання життєдіяльності.

                 Розмова зайшла в глухий кут. Маклер нервувався. Як і при першій зустрічі, у кульмінаційний момент генерал перехопив ініціативу.

               – Стоп! – у німій тиші завищав Мася, – так не вийде!

   Він він як обшпарений скочив зі стільця, підбіг до генерала, вихопив з його мозолистих рук бублик з маслом і почав його нервово істи.

              – Ох і налякав ти мене! Ну добре, доїдай мій бублик, якщо це посприяє нашому діалогу, а я ще одного маю, – незворушно промовив генерал.

                 Він дістав батистовий носовичок, з насолодою висякався і, в йому не притаманному делікатному тоні, зі знущанням, по-панському, спитав Масю, як рухаються його розумові процеси, та, не  дочекавшись відповіді, продовжив:

               – Як ти думаєш? Невже така людина, як я, могла не знати про кожен твій крок?  Звичайно, я все знав. І не тільки знав, але й не дозволив нікому тебе зупинити. Спитаєш чому? А тому, що ти абсолютно чиста людина. Я і нігтя твого не вартий. До того ж мені було нескладно замість тебе з першого дня роботи фонду призначити іншого президента. Та мені було дуже цікаво випробувати таку людину, як  ти, грошима, владою та іншими псевдоцінностями. 

                  Раптом  генерал перейшов на «ви»: «І ви це випробування пройшли та подали мені такий урок, не просто урок, ви вивернули мою душу, ви змінили моє життя! До зустрічі з вами я ніяк не міг зрозуміти, як можна дотримуватися  настанови Давида «Коли багатство примножується, не прагни його серцем».

                  Несподівано настав теплий травневий вечір. Місяць-лицедій слухав спів птахів. Тиша лякала новизною почуттів. Генерал залишився на терасі. Мася попрямував на Малу Арнаутську…

                 І все-таки нічого не повертається на круги своя. Мася, абсолютно щасливий і абсолютно не захищений, стоїть біля Стіни Плачу. Від кого ж йому захищатися, коли тільки він і Б-г.