Авторський сайт Олександра Коротка

Недогледів він своє життя. Легко сказати! Адже не був її господарем. Господар був один. Точніше два: спочатку — Ленін, потім — Сталін. І табори, і табори. Микола Заболоцький відсидів своє, як і годиться. А за що? Та хто там розбере, як співав Висоцький.
Любив Філонова та Брейгеля і написав свої полотна в їхньому дусі під назвою «Стовпці».
Життя розкололося на до і після — а після були Пушкін, Тютчев, Баратинський, і лірика, і страх повернутися в ті краї, де під конвоєм і обрій, і небо, а люди… Та що там люди, нікчемної мошкари політ, один хлопок — і сліду нема.
Страх — не скалка, страх — відбиток чобіт НКВС на серці. Через одинадцять років, за чотири роки до смерті, він пише оду Леніну «Ходоки». На що це схоже? На атестат зрілості, послання «улюбленій владі» від «вірнопідданого поета», а насправді бунтаря, який відкрив себе світові у «Стовпцях» та ліриці.
Поет боїться, а душа — ні. І через два роки після «Ходоків» біль, його пам’ять, рукою Заболоцького, просячи вибачення у людей, у совісті, пише «Десь у полі біля Магадана» про двох ув’язнених, старих, знесилених, які «замерзають далеко від близьких та рідних». Смерть — це їхнє дострокове визволення: «Не дожене їх більше охорона, Не дожене їх табірний конвой».
Ще кілька слів про живопис Заболоцького. Від Філонова та Брейгеля — до Левітана, до прозорих і світлих пейзажів, до лірики, співзвучної душі поета. «Скаче по полю жук-менестрель, Пурха метелик — він став на пуанти, Квітень, вмостившись в книжках, У волошки взувся — аксельбанти».
Микола Заболоцький залишився у російській літературі великим романтиком, ліриком та унікальним художником, який поетичним словом створив неповторну галерею натюрмортів. До кінця життя прийшло до нього й умиротворення та розуміння свого земного призначення.